Реклама на портале

Читати поему сон шевченка. Кто «подсказал» Тарасу Шевченко идею поэмы «Сон»

Поема "Сон" ("У всякого своя доля") - вершина політичної сатири в творчості Т. Шевченка. написана Шевченком у 1844 році в Петербурзі. Поет привіз з України живі враження дикої сваволі поміщиків, злиденного життя і нестерпних страждань кріпаків. Свій гнів вилив він у поемі, яка є гострою сатирою на царську Росію часів Миколи І, на всю систему кріпосницького ладу. Пролітаючи у сні над різними місцевостями, Шевченко змальовує картину за картиною....

На відео: аудіокнига поеми Тараса Шевченка "Сон" (читає Анатолій Паламаренко):

Тарас Шевченко

СОН

(Комедія)

Духъ истины, его же міръ не можетъ пріяти, яко не видитъ его, ниже знаетъ его.
Иоанна, глава 14, стих 17.

У всякого своя доля
І свій шлях широкий,
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком —
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.
Той тузами обирає
Свата в його хаті,
А той нишком у куточку
Гострить ніж на брата.
А той, тихий та тверезий,
Богобоязливий,
Як кішечка, підкрадеться,
Вижде нещасливий
У тебе час та й запустить
Пазури в печінки,—
І не благай: не вимолять
Ні діти, ні жінка.
А той, щедрий та розкішний,
Все храми мурує;
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду, точить!..
А братія мовчить собі,
Витріщивши очі!
Як ягнята: «Нехай, каже,
Може, так і треба».
Так і треба! Бо немає
Господа на небі!
А ви в ярмі падаєте
Та якогось раю
На тім світі благаєте?
Немає! немає!
Шкода й праці. Схаменіться:
Усі на сім світі —
І царята і старчата —
Адамові діти!
І той... і той… а що ж то я?
Ось що, добрі люди:
Я гуляю, бенкетую
В неділю і в будень.
А вам нудної жалкуєте!
Їй-богу, не чую,
І не кричіть! Я свою п"ю,
А не кров людськую!
Отак, ідучи попідтинню
З бенкету п"яний уночі,
Я міркував собі йдучи,
Поки доплентавсь до хатини.
А в мене діти не кричать
І жінка не лає,
Тихо, як у раї.
Усюди божа благодать —
І в серці і в хаті.
Отож я ліг спати.
А вже підпилий як засне,
То, хоч коти гармати.
І усом не моргне.

Та й сон же, сон, напричуд дивний,
Мені приснився —
Найтверезіший би упився,
Скупий жидюга дав би гривню,
Щоб позирнуть на ті дива.
Та чорта з два!
Дивлюся: так буцім сова
Летить лугами, берегами та нетрями,
Та глибокими ярами,
Та широкими степами,

Та байраками.
А я за нею, та за нею,
Лечу й прощаюся з землею:
«Прощай, світе, прощай, земле,
Неприязний краю,
Мої муки, мої люті
В хмарі заховаю.
А ти, моя Україно,
Безталанна вдово,

Я до тебе літатиму
З хмари на розмову.
На розмову тихосумну,
На раду з тобою;
Опівночі падатиму
Рясною росою.
Порадимось, посумуєм»
Поки сонце встане;
Поки твої малі діти
На ворога стануть.
Прощай же ти, моя нене,
Удово-небого,
Годуй діток; жива правда
У господа бога!

Летим. Дивлюся, аж світає,
Край неба палає,
Соловейко в темнім гаї
Сонце зустрічає.
Тихесенько вітер вів,
Степи, лани мріють,
Меж ярами над ставами
Верби зеленіють.
Сади рясні похилились,
Тополі по волі
Стоять собі, мов сторожа,
Розмовляють з полем.
І все то те, вся країна,
Повита красою,
Зеленіє, вмивається
Дрібною росою,
Споконвіку вмивається,
Сонце зустрічає...
І нема тому почину,
І краю немає!
Ніхто його не додбав
І не розруйнує...
І все то те... Душе моя,
Чого ти сумуєш?
Душе моя убогая,
Чого марне плачеш?
Чого тобі шкода? хіба ти не бачиш,
Хіба ти не чуєш людського плачу?
То глянь, подивися; а я полечу

Високо, високо за синії хмари;
Немає там власті, немає там кари,
Там сміху людського і плачу не чуть.
Он глянь,— у тім раї, що ти покидаєш.
Латану свитину з каліки знімають,
З шкурою знімають, бо нічим обуть
Княжат недорослих; а он розпинають
Вдову за подушне, а сина кують,
Єдиного сина, єдину дитину,
Єдину надіто! в військо оддають!
Бо його, бач, трохи! а онде під тином
Опухла дитина — голоднеє мре,
А мати пшеницю на панщині жне.

А он бачиш? Очі! очі!
Нащо ви здалися,
Чом ви змалку не висохли,
Слізьми не злилися?
То покритка попідтинню
З байстрям шкандибає,
Батько й мати одцурались.
Й чужі не приймають!
Старці навіть цураються!
А панич не знає,
З двадцятою, недоліток,
Душі пропиває!
Чи бог бачить із-за хмари
Наші сльози, горе?
Може й бачить, та помага,
Як і оті гори
Предковічні, що политі
Кровію людською!..
Душе моя убогая!
Лишенько з тобою.
Уп"ємося отрутою,
В кризі ляжем спати,
Пошлем думу аж до бога,
Його розпитати,
Чи довго ще на сім світі
Катам панувати??
Лети ж, моя думо, моя люта муко,
Забери з собою всі лиха, всі зла —
Своє товариство — ти з ними росла,

Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки
Тебе повивали. Бери ж їх, лети
Та по всьому небу орду розпусти!
Нехай чорніє, червоніє,
Полум"ям повіє,
Нехай знову рига змії,
Трупом землю криє.
А без тебе я де-небудь
Серце заховаю
Та тим часом пошукаю
На край світа раю.
І знов лечу понад землею,
І знов прощаюся я з нею.
Тяжко матір покидати
У безверхій хаті:
А ще гірше дивитися
На сльози та лати.

Лечу, лечу, а вітер віє,
Передо мною сніг біліє,
Кругом бори та болота,
Туман, туман і пустота.
Людей не чуть, не знать і сліду
Людської страшної ноги.
І вороги й невороги,
Прощайте, в гості не приїду!
Упивайтесь, бенкетуйте —
Я вже не почую,
Один собі навік-віки
В снігу заночую.
І поки ви дознаєтесь,
Що ще є країна,
Не полита слізьми, кров"ю.
То я одпочину
Одпочину...

Аж слухаю —
Загули кайдани
Під землею... Подивлюся...
О люде поганий!
Де ти взявся? що ти робиш?
Чого ти шукаєш?
Під землею? Ні, вже, мабуть,

Я не заховаюсь
І на небі!.. За що ж кара.
За що мені муки?
Кому я що заподіяв!
Чиї тяжкі руки
В тілі душу закували,
Серце запалили
І галичі силу
Думи розпустили??
За що, не знаю, а караюсь.
І тяжко караюсь!
І коли я спокутую,
Коли діжду краю,
Не бачу й не знаю!!
Заворушилася пустиня.
Мов із тісної домовини
На той остатній страшний суд
Мерці за правдою встають.

То не вмерлі, не убиті,
Не суда просити!
Ні, то люди, живі люди,
В кайдани залиті.
Із нор золото виносять,
Щоб пельку залити
Неситому!.. То каторжні.
А за що? Те знав...
Вседержитель... а може, ще
Й він недобачав.

Онде злодій штемпований
Кайдани волочить;
Он розбойник катований
Зубами скрегоче,
Недобитка товариша
Зарізати хоче!
А меж ними, запеклими,
В кайдани убраний,
Цар всесвітній! цар волі, цар,
Штемпом увінчаний!
В муці, в каторзі не просить,
Не плаче, не стогне!
Раз добром нагріте серце —
Вік не прохолоне!

А де яс твої думи, рожевії квіти.
Доглядані, смілі, викохані діти?
Кому ти їх, друже, кому передав?
Чи, може, навіки в серці поховав?
О, не ховай, брате! розсип їх, розкидай!
Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!
Чи ще митарство? чи вже буде?

Буде, буде, бо холодно,
Мороз розум будить.
І знов лечу. Земля чорніє.
Дрімає розум, серце мліє.
Дивлюся: хати над шляхами
Та городи з стома церквами,
А в городах, мов журавлі,
Замуштрували москалі;
Нагодовані, обуті
І кайданами окуті,
Муштруються... Далі гляну:

У долині, мов у ямі,
На багнищі город мріє,
Над ним хмарою чорнів
Туман тяжкий... Долітаю —
То город безкраїй.
Чи то турецький,
Чи то німецький,
А може те, що й московський.
Церкви, та палати,
Та пани пузаті,
І ні однісінької хати.
Смеркалося... Огонь огнем
Кругом запалало,—
Аж злякавсь я... «Ура! Ура!
Ура!» — закричали.
«Цу-цу, дурні! схаменіться!
Чого се ви раді?
Що горите?» — «Зкой хохол!
Не знает параду.
У нас парад! сам изволит
Сегодня гуляти!»
«Та де ж вона, тая цяця?»
«Вон видишь — палати».

Штовхаюсь я; аж землячок,
Спасибі, признався,
З циновими гудзиками:
«Де ты здесь узялся?»
„3 України”.— «Так як же ти
Й говорить не вмиєш
По-здешнему?» — «Ба ні. кажу,
Говорить умію,
Та не хочу».— «Экой чудак!
Я вси входы знаю,
Я тут служу: коли хочеш,
В дворец попитаюсь
Ввести тебе. Только, знаєш,
Мы, брат, просвищенны,—
Не поскупись полтинкою»…
Цур тобі, мерзенний
Каламарю...і зробився
Я знову незримий
Та й пропхався у палати.
Боже мій єдиний!!
Так от до рай! уже нащо
Золотом облиті
Блюдолизи: аж ось і сам,
Високий, сердитий,
Виступає; обок його
Цариця небога,
Мов опеньок засушений,
Тонка, довгонога,
Та ще на лихо, сердешне,
Хита головою.
Так оце-то та богиня!
Лишенько з тобою.
А я, дурний, не бачивши
Тебе, цяце, й разу,
Та й повірив тупорилим
Твоїм віршомазам.
Ото дурний! а ще й битий!
На квиток повірив
Москалеві. От і читай.
І йми ти їм вірні
За богами — панства, панства
В серебрі та златі!
Мов кабани годовані —
Пикаті, пузаті!..
Аж потіють, та товпляться»
Щоб то ближче стати
Коло самих; може, вдарять
Або дулю дати
Благоволять; хоч маленьку,
Хоч півдулі, аби тільки
Під самую пику.
І всі у ряд поставали,
Ніби без"язикі —
Анітелень. Цар цвенькає;
А диво-цариця,
Мов та чапля між птахами,
Скаче, бадьориться.
Довгенько вдвох походжали,
Мов сичі надуті,
Та щось нишком розмовляли -
Здалека не чути —
О отечестві, здається,
Та нових петлицях,
Та о муштрах ще новіших!..
А потім цариця
Сіла мовчки на дзиґлику.
Дивлюсь, цар підходить
До найстаршого... та в пику
Його як затопить!..
Облизався неборака;
Та меншого в пузо —
Аж загуло!.. а той собі
Ще меншого туза
Межи плечі; той меншого,
А менший малого,
А той дрібних, а дрібнота
Уже за порогом
Як кинеться по улицях,
То давай місити
Недобитків православних,
А ті голосити,
Та верещать; та як ревнуть:
«Ґуля наш батюшка, гуля!
Ура!.. ура!.. ура!.. а, а, аї»
Зареготався я та й годі;
А й мене давнули
Таки добре. Перед світом
Усе те заснуло;
Тільки де-де православні
По углах стогнали
Та, стогнучи, за батюшку -
Господа благали.
Сміх і сльози! От пішов я
Город озирати.
Там ніч, як день. Дивлюся:
Палати, палати
Понад тихою рікою;
А берег ушитий
Увесь каменем. Дивуюсь,
Мов несамовитий!
Як то воно зробилося
З калюжі такої
Таке диво... отут крові
Пролито людської —
І без ножа. По тім боці
Твердиня й дзвіниця,
Мов та швайка загострена,—
Аж чудно дивиться.
І дзиґарі теленькають.
От я повертаюсь —
Аж кінь летить, копитами
Скелю розбиває!
А на коні сидить охляп,
У свиті — не свиті,
І без шапки. Якимсь листом
Голова повита ".
Кінь басує,— от-от річку,
От... от... перескочить.
А він руку простягає,
Мов світ увесь хоче
Загарбати. Хто ж це такий?
От собі й читаю,
Що на скелі наковано:
Первому вторая.
Таке диво наставила.
Тепер же я знаю:
Це той первий, що розпинав
Нашу Україну,
А вторая — доконала
Вдову сиротину.
Кати! кати! людоїди!
Наїлись обоє,

Накралися; а що взяли
На той світ з собою?
Тяжко, тяжко мені стало
Так, мов я читаю
Історію України.
Стою, замираю...
А тим часом — тихо, тихо
Та сумно співає
Щось такеє невидиме:
«Із города із Глухова
Полки виступали
З заступами на, лінію,
А мене послали
На столицю з козаками
Наказним гетьманом!
О боже наш милосердий!
О царю поганий;
Царю проклятий, лукавий,
Аспиде неситий!
Що ти зробив з козаками?
Болота засипав
Благородними костями;
Поставив столицю
На Їх трупах катованих!
І в темній темниці
Мене, вольного гетьмана,
Голодом замучив
У кайданах.— Царю! Царю!
І бог не розлучить
Нас з тобою. Кайданами
Скований зо мною
Навік-віки. Тяжко мені
Витать над Невою!
України далекої,
Може, вже немає.
Полетів би, подивився,
Так бог не пускає.
Може, Москва випалила
І Дніпро спустила
В синє море, розкопала
Високі могили —
Нашу славу. Боже милий,
Зжалься, боже милий».
Та й замовкло; дивлюся я:
Біла хмара криє
Сіре небо. А в тій хмарі —
Мов звір в гаї виє.
То не хмара — біла пташка
Хмарою спустилась
Над царем тим мусянджовим
І заголосила:
„І ми сковані з тобою,
Людоїде, змію!
На страшному на судищі
Ми бога закриєм
Од очей твоїх неситих.
Ти нас з України
Загнав, голих і голодних,
У сніг на чужину
Та й порізав; а з шкур наших
Собі багряницю
Пошив жилами твердими
І заклав столицю
В новій рясі. Подивися:
Церкви та палати!
Веселися, лютий кате,
Проклятий! проклятий!”
Розлетілись, розсипались,
Сонечко вставало.
А я стояв, дивувався,
Та аж страшно стало.
Уже вбогі ворушились,
На труд поспішали,
І москалі на розпуттях
Уже муштрувались.
Покрай улиць поспішали
Заспані дівчата,
Та не з дому, а додому!..
Посилала мати
На цілу ніч працювати,
На хліб заробляти.
А я стою, похилившись,
Думаю, гадаю,
Як то тяжко той насущний

Люди заробляють.
От і братія сипнула
У сенат писати
Та підписувать — та драти
І з батька і брата.
А меж ними і землячки
Де-де проглядають.
По-московській так і ріжуть,
Сміються та лають
Батьків своїх, що змалечку
Цвенькать не навчили
По-німецькій — а то тепер
І кисни в чорнилах!
П"явки! п"явки! може, батько
Остатню корову
Жидам продав, поки вивчив
Московської мови.
Україно! Україно!
Оце твої діти,
Твої квіти молодії,
Чорнилом политі.
Московською блекотою
В німецьких теплицях
Заглушені!.. Плач, Украйно!
Бездітна вдовице!
Піти лишень подивиться
До царя в палати,
Що там робиться. Приходжу.
Старшина пузата
Стоїть рядом: сопе, хропе,
Та понадувалось,
Як індики, і на двері
Косо поглядало.
Аж ось вони й одчинились.
Неначе з берлоги
Медвідь виліз, ледве, ледве
Переносить ноги;
Та одутий, аж посинів:
Похмілля прокляте
Його мучило. Як крикне
На самих пузатих —
Всі пузаті до одного
В землю провалились!
Він вилупив баньки з лоба —
І все затрусилось,
Що осталось; мов скажений,
На менших гукає —
І ті в землю; він до дрібних -
І ті пропадають!
Він до челяді — і челядь,
І челядь пропала;
До москалів — москалики,
Тільки застогнало,
Пішли в землю; диво дивне
Сталося на світі.
Дивлюся я, що дальш буде.
Що буде робити
Мій медведик! Стоїть собі,
Голову понурив
Сіромаха. Де ж ділася
Медвежа натура?
Мов кошеня, такий чудний.
Я аж засміявся.
Він і почув, та як зикне,—
Я перелякався,
Та й прокинувсь...
Отаке-то
Приснилося диво.
Чудне якесь!.. таке тільки
Сниться юродивим
Та п"яницям. Не здивуйте,
Брати любі, милі,
Що не своє; розказав вам,
А те, що приснилось.

За матеріалами: Тарас Шевченко. Зібрання творів у 6 томах. Київ, "Наукова думка", 2003 рік. Том 1: Поезія 1837 - 1847, стор. 265 - 278; 699 - 706.

Слайд №1

Тема: Поема Т.Г.Шевченка «Сон». Вершина політичної сатири

Мета: допомогти учням усвідомити ідейно-художні особливості, значення твору, його впливу на подальшу долю поета; удосконалювати навички виразного читання, аналізу ліро-епічних творів;

розвивати вміння вираження власних суджень з приводу прочитаного, коментувати висловлювання інших;

виховувати активну громадянську позицію, національну самосвідомість, почуття справедливості.

Обладнання : підручник, презентація.

Теорія літератури: алегорія, гротеск, поетика контрасту, умовність.

Слайд №2

Поема «Сон»-«сміливий маніфест слова

проти темного царства»;

є першим у Росії сміливим і прямим

ударом на гниль і неправоту кріпосництва .

Іван Франко

Хід уроку

І. Організаційний момент

ІІ. Актуалізація опорних знань учнів

Перевірка домашнього завдання.

Слайд №3. Період «Трьох літ»

    Фронтальна бесіда.

    Твори якого періоду ввійшли до збірки «Три літа»?

( – років )

    Які твори входять до збірки «Три літа»?

( « Розрита могила », «Наймичка», «Кавказ», «І мертвим, і живим…», «Сон», « Єретик », « », «Псалми Давидові», «Три літа», «Заповіт»,)

    Якою ідеєю вони пройняті?

( Головною темою його творчості стало викриття самодержавного устрою та релігійного, національного, колоніального гноблення. У вірші «Три літа», що дав назву всій збірці, поет описує зміни у власному світогляді, показує процес свого прозрівання за три роки (з 1843 по 1845):

    Який твір завершує збірку «Три літа»? («Заповіт»)

    Порівняйте творчість Шевченка раннього періоду і періоду «Трьох літ». Дайте власний коментар

(Рання творчість пройнята більш романтизмом, а творчість цього періоду – реалізм)

2. Переказ «ланцюжком» змісту поеми «Сон».

ІІІ. Мотивація навчальної діяльності учнів

Вступне слово вчителя.

Сьогодні ми спробуємо осягнути кожен для себе поему Т.Г.Шевченка «Сон», яка, можна сказати, визначила долю самого автора, тому що 5 квітня 1847 року Шевченка було заарештовано і вилучено у нього рукописну збірку «Три літа», в якій була також і поема «Сон».

Та дійсність, яку спостерігав Шевченко, здавалася йому жахливим сном, жорстокою комедією, насмішкою над людськими правами, гідністю, врешті-решт, справедливістю, адже всі – «і царята, і старчата – Адамові діти». І хоча, за твердженням дослідників, поет був глибоко релігійною людиною, він закидав навіть Богові, що той допускає подібне неподобство. Шевченко пише поему «Сон», політичну сатиру, вдаючись до популярного умовного прийому «сну» ліричного героя. Дехто намагався пояснити це як спробу приховати справжній зміст твору, перевести на жарт, фантазію, спосіб уникнути цензурних утисків. Але це не так. Сатиричне, гнівно-викривальне спрямування твору настільки очевидне, що не могло пройти не поміченим, не набути розголосу. Тому Шевченко, скоріш за все, й не думав його опубліковувати. Саме поема «Сон» стала найтяжчим звинуваченням митця при його арешті та вирокові.

І V . Оголошення теми й мети уроку

Про цей твір, його ідейно-художні особливості та роль у житті поета й розвиткові української культури ми будемо говорити на сьогоднішньому уроці.

V . Сприйняття й засвоєння учнями навчального матеріалу

Слайд № 4. Історія написання

      Історія написання та сучасна значимість.

Т. Шевченко вирішив поїхати в Україну. Для цього навіть перервав на-вчання в Академії мистецтв. Тягнуло в рідний край. На Батьківщині поет провів кінець весни, усе літо і всю осінь 1843 року, повернувся до Петербурга в лютому 1844 року. У цей час він і написав «Сон» («У всякого своя доля»), де відтворив живі враження дикої сваволі поміщиків, злиденного життя і не-стерпних страждань кріпаків. Свій гнів вилив він у поемі, яка є гострою сати-рою на царську Росію часів Миколи І, на всю систему самодержавного ладу. На допиті після арешту в 1847 році Шевченко так з"ясував виникнення задуму цієї поеми: «Будучи еще в Петербурге, я слышал везде дерзости и порицания на государя и правительство. Возвратясь в Малороссию, я услышал еще более и хуже между молодыми и между степенными людьми; я увидел нищету и угнетение крестьян помещиками, посессорами и экономами-шляхтичами, и все это делалось и делается именем государя и правительства» . Тому виник-ла потреба написати твір у певному розумінні узагальнюючий, який би роз-крив людям очі на сутність тогочасної суспільно-політичної системи, показав би людям: таким ось насправді є той лад, у якому нам доводиться жити.

    Чому саме таку форму і таку назву обирає автор для поеми?

Назва поеми несе певне ідейне навантаження. В українській літературі часто використовувалась метафора сну, від якого народ повинен прокинутись. Поет показує страшні картини самого цього сну. Сон стає сатиричним при-йомом, який дає поетові волю в сатиричному, гіперболізованому та симво-лічному змалюванні суспільних вад. Слід визначити, що Т. Шевченко часто вдавався до такого прийому зображення і для виявлення своїх істинних настроїв, і для виявлення настроїв персонажів. Таким прийомом зображення написані твори «Сон» (1844), «Сон» (1847), «Сон» (1858), «Сестрі» (1859), «Поставлю хату і кімнату» (1860), «Буває, в неволі іноді згадаю» (1850), сон Оксани в поемі «Слепая», сон дівчат у «Відьмі», сон Марини в поемі «Ма-рина», сон автора в повісті «Прогулка»

Слайд №5. Вирок

Після закінчення слідства поетові «за сочинение возмутительных и в высшей степени дерзких стихотворений государь император высочайше повелеть соизволил: определить Шевчен-ка рядовым в отдельный Оренбургский корпус... под строжайший надзор, с запрещением писать и рисовать, и чтобы от него ни под каким видом не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений». Так було покарано поета за «Сон». Цар Микола І (Микола Павлович Романов) не пробачив поету образи до кінця свого життя

Слайд 6

    Композиція твору.

Слайд №7. Композиція твору

Композиція поеми «Сон» дуже своєрідна.

Розповідь про побачене й почуте перемежовується з ліричними відступами та замальовками природи. У ліричних відступах поет висловлює свої почуття і роздуми, піддає висміюванню самодержця та його оточення.
Обрана казкова форма дає можливість авторові зобразити різні місцевості безкрайньої імперії, показати тогочасну дійсність у багатьох її проявах, «зазирнути» в історичне минуле.
Поема складається з кількох картин, що змальовують життя в селах України, життя каторжників у Сибіру і Петербурзі.

Орієнтовно можна розмежувати в поемі такі її частини:

    Пролог;

    Покріпачена Україна;

    Сибірські нетрії;

    Самодержавний Петербург:

а) прийом у царських палатах;

б) видіння над Невою;

в) вранішня столиця;

г) другий прийом у палатах.

Поема написана у формі розповіді від першої особи, яка відкриває широкий простір для виявлення авторського ставлення до зображуваних подій та естетичної їх оцінки. Проте як автор твору Шевченко виступає в поемі не безпосередньо, а в літературній масці умовного автора-оповідача про «напричуд дивний» сон, фантастичні пригоди й комічні події, які йому наснилися.

Експозиція: пролог, в якому поет розмірковує над тим, що кожна людина має власну долю; зображує соціальні й моральні гріхи, які процвітають в країні.

Зав’язка: лаштування п’яного ліричного героя до сну і врешті-решт його політ до неба.

Розвиток подій: змалювання загальної картини життя у часи покріпачення самодержавством простого люду.

Кульмінація: сатиричне висміювання катів і грабіжників народу.

Розв’язка: «Не здивуйте, / Брати любі, милі, / Що не своє розказав вам, / А те, що приснилось».

Слайд 8.

    Виразне читання фрагментів поеми «Сон».

Твір розпочинається із Прологу.

Слайд 9 Пролог

У всякого своя доля

І свій шлях широкий,

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком

За край світа зазирає,

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину.

Той тузами обирає

Свата в його хаті,

А той нишком у куточку

Гострить ніж на брата.

А той, тихий та тверезий,

Богобоязливий,

Як кішечка підкрадеться,

Вижде нещасливий

У тебе час та й запустить

Пазурі в печінки, -

І не благай: не вимолять

Ні діти, ні жінка.

А той, щедрий та розкошний,

Все храми мурує;

Та отечество так любить,

Так за ним бідкує,

Так із його, сердешного,

Кров, як воду, точить!..

А братія мовчить собі,

Витріщивши очі!

Як ягнята. «Нехай, - каже, -

Може, так і треба».

Так і треба! бо немає

Господа на небі! /

А ви в ярмі падаєте

Та якогось Раю

На тім світі благаєте?

Немає! немає!

Шкода й праці, схаменіться.

Усі на сім світі -

І царята, і старчата -

Адамові діти…

    Який твір нагадує нам даний пролог? (Твір Г. Сковороди «Всякому городу нрав і права»

    Прокоментуйте рядки: Усі на сім світі - / І царята, і старчата - / Адамові діти.

Своєрідним вступом до панорами, що має постати перед героєм поеми в його польоті над країною, є його монолог-прощання із землею.

Прощаючись із рідною землею, він називає її «неприязним краєм». «Мою муку, мою люту, - каже він, - в храмі заховаю…» Душа його поривається «високо, високо», у безвість, де «крику людського і плачу не чуть», бо «немає там власті, немає там кари». Він несе в собі біль за Україну, до якої літатиме «з хмари на роз-мову», на раду. Він намагається втішити «сироту-небогу» Україну надіями на майбутнє: «Живе правда у господа бога». У цьому монолозі оповідач постає як романтична постать з палкими емоціями, трагічними думками про долю народу, як запеклий ворог «власті» і «кари» над людьми.

Слайд 10. Умовність

Дивлюся: так буцім сова

Летить лугами, берегами, та нетрями,

Та глибокими ярами,

Та широкими степами,

Та байраками.

А я за нею та за нею,

Лечу й прощаюся з землею.

Прощай, світе, прощай, земле,

Неприязний краю,

Мої муки, мої люті

В хмарі заховаю.

А ти, моя Україно,

Безталанна вдово,

Я до тебе літатиму

З хмари на розмову.

На розмову тихо-сумну,

На раду з тобою;

Опівночі падатиму

Рясною росою.

Порадимось, посумуєм,

Поки сонце встане,

Поки твої малі діти

На ворога стануть.

Прощай же ти, моя нене,

Удово-небого,

Годуй діток; жива правда

У Господа Бога!

    Що символізує образ сови? (Символ мудрості, істини)

Слайд 11. Закріпачена Україна. Контраст

З сумом розпрощавшись із землею, герой поеми пролітає на світанку над Україною, її просторами . На його очах прокидається природа. Шевченко створює вражаючий словесний живопис рідного пейзажу, чарівного українського ранку. Уся країна «повита красою». Але тільки на мить замилувався цим чарівним пейзажем герой твору, бо й чарівність рідної землі не може заспокоїти його душу, вражену людським стражданнями, сповнену «лютої муки». Контраст між красою природи й потворним життям віддається в душі героя ще пекучішим болем. « Душе моя, чого ти сумуєш? Душе моя убогая, чого марно плачеш?» - запитує він, і чує, як його душа, що увібрала в себе страшну правду народного життя, з болем вигукує:

Он глянь, - у тім раї, що ти покидаєш / Латану свитину з каліки знімають, З шкурою знімають, бо нічим обуть / Княжат недорослих, а он розпинають / Вдову за подушне, а сина кують, / Єдиного сина, єдину дитину, / Єдину надію! в військо оддають! / Бо його, бач, трохи! а онде під тином / Опухла дитина, голоднеє мре. / А мати пшеницю на панщині жне.

Слайд 12. Сибір.

З України герой твору переноситься у далекий, холодний Сибір , щоб хоч на часину сховатися від пануючого на землі зла, від повсюдного «крику і плачу людського». Але перед ним відкривається нова картина страждань і неволі: каторжани « із нор золото виносять, щоб пельку залити неситому», тобто цареві. І між ними, запеклими злодіями, штампованими вбивцями й грабіжниками, - політичні засланці, борці за свободу . Устами оповідача поет славить революціонерів, засланих самодержавством до Сибіру.

Слайд 13. Образ «царя волі»

Тут і з"являється образ «царя волі», царя «всесвітнього». Це збірний, широко узагальнений образ революційних борців, центральний у цій частині поеми і поданий в ореолі внутрішньої сили й незалежності. Він позбавлений якихось конкретних рис, будучи не стільки образом реального революціонера, скільки уособленням ідеї революційного служіння народові, революційної віри й героїзму. Шевченко створив образ політичного засланця, що залишається непохитним у своїх переконаннях, « не просить, не плаче, не стогне» . Поет наголошує, що традиції декабристів, їхні ідеї й думи пробуджують, гартують, виховують суспільну свідомість.

Слайд 14. Петербург

Картина каторги змінюється картиною царської столиці. Оповідач знову виступає в личині простакуватого селянина, який нібито вперше потрапив до Петербурга. « Церкви та таланти… і ні однісінької хати » - так сприймає він столичне місто. Святкові ілюмінації на вулицях здаються йому пожежею. І місто, і люди постають у сприйнятті оповідача мовби учудненими. Стиль і манера розповіді про них близька до бурлескної традиції. По-бурлескному «учуднений», знижений характер мають описи Петропавловської фортеці, пам"ятника Петрові І. Трагічний викривальний пафос картин України й Сибіру змінюється в «петербурзькій» частині поеми інтонацією іронічної народної оповідки.

Слайд 15 Образ «землячка» з «циновими ґудзиками»

Серед чиновницької «братії» трапився оповідачеві й «землячок… з циновими ґудзиками», тобто чиновник, урядовець. Він пропонує свої послуги - провести в царський палац. « Тільки, знаєш, - каже він, - ми, брат, просвіщені, - не поскупись полтинкою… ». Продажність, ницість чиновництва - і ця деталь знаходить своє місце в загальному змалюванні Петербурга. Шевченко тут уперше в українській літературі показав місто в типових соціальних контрастах та суперечностях. З одного боку - царський палац, панство, урядовці, з другого - простий народ, «вбогі», які «на труд поспішали», «заспані дівчата», муштровані солдати.

Слайд 16

У центрі третьої (петербурзької) частини поеми - сатиричне викриття самодержавства, царського двору, придворних. Шевченкова сатира досягає тут найвищого напруження й нещадної разючої сили. Реалістичність зображення тут уже цілком поступається місцем сатиричному гротескові, одвертим перебільшенням, шаржовим образам, фантасмагоричним сценам. Незримий оповідач потрапляє до царського палацу й стає очевидцем потворного дійства - урочистого виходу царя з царицею до натовпу придворних, які з жалюгідною догідливістю « аж потіють та товпляться », щоб то ближче стати коло самих: домагаються царських милостей.

Слайд 17. Карикатурно-гротескні образи царя і цариці

Портрети царя й цариці гіперболічно шаржовані. Вони « мов сичі надуті; а диво-цариця, мов та чапля між птахами, скаче, бадьориться», «цариця небога, мов опеньок засушений, тонка, довгонога, та ще на лихо, сердешна, хита головою», цар «вилупив баньки з лоба», «одутий, аж посинів».

Слайд 18. Гротескна сцена генерального мордобитія

Закінчується царський прийом сценою, що стоїть у ряду найяскравіших прикладів політичного гротеску в світовій літературі: …Цар підходить / До найстаршого… та в пику / Його як затопить!

Ця сцена становить метафоричне відтворення самої суті самодержавного правління. І . Франко назвав її «картиною генерального мордобитія», у якій поет змалював безмежну сваволю царя і затаврував систему, «при якій царська воля та брутальна сила була всім, а людське чуття та справедливість уважалися нічим».

Слайд 19. Петро І і Катерина ІІ – прямі призвідці до втрати Україною державності

Продовженням цього сатиричного гротеску є наскрізь фантасмагорична фінальна сцена поеми . Від крику царя один за одним на очах оповідача зникають ті, на кому тримається царський престол, - «всі пузаті», а далі й «менші» і «дрібні» царедворці, челядь, військова охорона. Позбавлений свого оточення й підпори, цар, який за хвилину до цього здавався всемогутнім, має вигляд жалюгідного кошеняти: « Стоїть собі, голову понурив… Мов кошеня, такий чудний». Шевченко майстерно користувався засобами гротескної метафори у викритті царату. Так само несподівано, як воно й почалося, балаганне дійство, вся ця «комедія» з царем, раптом зникає, як лихе видіння. Поема закінчується іронічною усмішкою оповідача, а водночас і справжнього автора твору, самого Шевченка.

4.Словникова робота в зошитах .

Щоб розібратися секретах поетичної майстерності Шевченка, слід згадати деякі літературні поняття.

Алегорія – інакомовне відображення абстрактного поняття, передане за допомогою конкретного образу.

Алюзія (лат. allusio - жарт, натяк) - художньо-стилістичний прийом, натяк, відсилання до певного літературного твору, сюжету чи образу, а також історичної події з розрахунку на ерудицію читача, покликаного розгадати закодований зміст,. Подеколи вживається як особливий різновид алегорії, пов"язаної з фактами дійсності .

Сарказм, гротеск, карикатура - це засоби сатири, використані в даній поемі.

Саркàзм (від грецьк. sarkasmos - терзання) - їдка, викривальна, собливо дошкульна насмішка, сповнена крайньої ненависті й гнівного презирства. Сарказм, на відміну від іронії, виражається прямо й не має подвійного, прихованого значення. Саркастично звучать такі рядки поеми:

А братія мовчить собі,

Витріщивши очі!

Як ягнята. «Нехай, - каже, -

Може, так і треба».

На рабську заяву «братії» ліричний герой, сповнений обурення, саркастично відповідає: «Так і треба!»

Гротеск (від італ. grottа - печера, грот) - сатиричний художній прийом

у літературі, заснований на явному спотворенні, перебільшенні чи применшенні зображуваного, на поєднанні різних контрастів: фантастичного з реальним, трагічного з комічним. Гротеск - найвищий ступінь комічного. Перечитайте сцену «генерального мордобитія» (так назвав її І. Франко), яку вважають класичним зразком гротеску, адже в ній зображено й перебільшення, і контраст трагічного та комічного.

Карикатура (від італ.caricare - перебільшувати) - сатиричний малюнок

загостреного критично-викривального характеру; переносно-смішне наслідування, перекручування оригіналу. Отже, карикатура пов’язана із зоровими образами:

А в городах, мов журавлі,

Замоштрували москалі;

Нагодовані, обуті

І кайданами окуті,

Моштруються…

По-особливому карикатурно зображена в поемі цариця:

Мов опеньок засушений,

Тонка, довгонога,

Та ще, на лихо, сердешне,

Хита головою.

Зверніть увагу, аби підсилити негатив у змалюванні цариці, автор використовує прийом, що полягає в порушенні узгодження іменника з прикметником за родовою ознакою: цариця-небога - тонка, довгонога, але сердешне.

У поемі «Сон» («У всякого своя доля…») Т. Шевченко вдається до умовності.

У літературі умовність - це нетотожність образу відповідному об’єкту зображення, характерна для іншої дійсності, сформованої в процесі творчості. Цей прийом полягає у свідомому порушенні правдоподібності з метою зробити зримим те, що з якої-небудь причини не може бути назване прямо. Зображення побаченого як сну і є художньою умовністю в поемі

Т. Шевченка.

Контрàст - протиставлення або зіставлення явищ чи понять, наприклад: розкішна природа України й жахливе життя покріпаченого народу.

Слайд 20

- Запишіть у зошит образи-символи, які зустрічаються у поемі.

Образи – символи:

сова – символ мудрості, істини.

Цар волі – узагальнений образ борців, носіїв провідних ідей;

рожеві квіти – безсмертні ідеї декабристів;

Слайд 21. Хмарка білих пташок – символ загиблих козаків на будівництві Петербурга

білі птахи - душі померлих на будівництві, одна з пташок – Павло Полуботок;

VI . Закріплення знань, умінь та навичок

Завдання учням .

Виконання учнями завдань пошуково-дослідницького характеру .

Слайд 22

    Прокоментуйте спогади Маркіза де Кюстіна про царську свиту часів Шевченка

«Первое, что бросилось мне в глаза при взгляде на русских царедворцев во время исполнения своих обязанностей, было какое-то исключительное подобострастие и покорность. Но едва лишь наследник удалялся, как они принимали независимый вид или делались надменными… Впечатление было таково, что в свите царского наследника господствует дух лакейства, от которого знатные вельможи столь же мало свободны, как и их собственные слуги… Здесь было худшее: рабское мышление, не лишенное в то же время барской заносливости». «С людьми обращаются как со скотами».

(Шевченко у своєму творі достовірно показав звичаї царедворців, засудив їх.)

Слайд 23.

    Користуючись знаннями з історії, відомостями підручника, знайдіть і поясніть алюзії в рядках з поеми:

…А он розпинають

Вдову за подушне , а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! В військо оддають!

Бо його, бач, трохи!

(Подушне бралося з осіб чоловічої статі, які були занесені до списків, що складалися під час перепису кріпаків. Навіть тоді, коли чоловік помер, вдова змушена була платити за нього податок аж до наступного перепису. Останній такий перепис перед написанням поеми був у 1833 р. Отже, вдови платили податок за чоловіків, які померли навіть одинадцять років тому.

Служба в царській армії тривала 25 років. Війська у Миколи І, за іронічним висловом Шевченка, «трохи»: на той час російська армія була найбільшою в Європі і цілому світі. Вона доходила до мільйона солдатів і офіцерів. Саме для фінансування війська ще Петро І запровадив подушний податок.)

    Чому ми вважаємо поему «Сон» одним із найкращих творів з погляду реалістичного зображення життя народу?

Слайд 24 Цар Микола

Слайд 25.

Слайд 26.

Слайд 27.

Слайд 28.

    Бесіда з учнями за текстом твору.

    Зверніть увагу на епіграф до поеми. Чому автор взяв саме ці слова? (Цим поет підкреслює, що прагне допомогти народові усвідомити своє безправне становище, сказати правду про суспільство зла і насильства)

    Чому Шевченко обрав саме форму комедії, а не повісті, щоденника? (Те, що наснилося п"яному можна розповідати, а якщо гворити прямо від свого імені, можна наразитися на ще більше покарання, ніж отримав Т. Шевченко)

    Як ви вважаєте, чому Т. Шевченко обрав форму сну? (Щоб охопити якомога більшу територію і показати максимум подій, тільки уві сні можна за такий короткий проміжок часу побачити і Україну, і Сибір, і Петербург)

    Чому Шевченко не змалював у поемі образи реально, а надав ім фантастичних контурів сонних примар? (Щоб максимально викрити сутність російського самодержавства. Це сміх крізь сльози)

    Який образ українського села ви можете усно намалювати після прочитання поеми? (Прекрасна природа контрастує з картинами життя суспільства. Перед очима проходять страхітливі картини злигоднів покріпаченого народу)

    Які почуття вклав поет у твір? Доведіть свою думку посиланням на текст. (Автор обурений тим, в яких умовах живуть люди, намагається закликати до боротьби «...той неситим оком за край світу зазирає-чи нема країни, щоб загарбать із собою взять у домовину; а братія мовчить собі, витріщивши очі; у тім раї, що ти покидаєш, латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають...» )

    Як визначив жанр свого твору сам Шевченко? Чому? (Комедія. Вжито багато сатиричних засобів, наявний драматизм)

    Знайдіть у тексті опис царя і цариці та опис їх діяльності. Цю поему читали в Україні і за її межами. На вашу думку, що саме не пробачив Микола І Шевченкові? (Шевченко, описуючи царя вдається до гротеску у змалюванні і портрета, і діяльності)

    Чого боявся імператор, що навіть заборонив писати і малювати? (Імператор боявся, що такий потужний заклик Т. Шевченка може підняти народ на бунт)

VII . Підбиття підсумків уроку

Слайд 29.

    Поясніть останню алегоричну сцену поеми (Завершальна частина поеми ставить останню крапку у викритті царизму. Цар здається сильним доти, доки в нього є ІІІ відділ, церква, чиновництво, а головне-Сибір, тюрми, військо та жандарми. А коли того всього не стало, грізний ведмідь став жалюгідним кошеням. Це гротеск, але суть його правильна)

    У чому виявляється новаторство поета при написанні поеми «Сон»? (Це перший твір політичної сатири в українській літературі)

    Яка тема даного твору? ( зображення й протиставлення нещасного життя народного і життю «райському» вельмож, царів.

    Яка головна ідея твору? (Викрити ганебний режим військово-поліцейської диктатури та загарбницької політики Миколи І, показати життя покріпаченої України, недосконалість суспільства)

    Назвіть жанр твору. (Політично сатирична поема. Комедія – за визначенням самого автора)

Слайд 30.

Інтерактивна вправа «Мікрофон».

· Продовжіть речення.

«Написавши поему «Сон», Шевченко виявив себе людиною…»

«Мене найбільше вразило те, що…»

Слайд 31.

VIII . Домашнє завдання

Навчитися виразно читати, аналізувати поему «Сон».

    Вивчити уривок напам ’ять (за ви бором учителя).

З прологу: « У всякого своя доля… А братія мовчить собі,

Витріщивши очі!» Або « Летим. Дивлюся, аж світає,

Край неба палає,.. А мати пшеницю на панщині жне.»

    Творче завдання.
    Знайти в тексті та проаналізувати епізоди, в яких поет згадує земляків-українців, поміркувати над питанням: «Який образ України і українців постає у вашій уяві після прочитання поеми «Сон»? (Відповідь записати в зошит.)

Поэма-комедия «Сон» Т. Шевченко принадлежит к самым выдающимся его творениям. К тому же это произведение, имевшее откровенно антиимперский характер, стало одним из главных доказательств «вины» Шевченко во время разгрома Кирилло-Мефодиевского братства. Считается, что «Сон» принадлежал к циклу поэзий «Трех лет» и был написан в июле 1844 года, когда Кобзарь вернулся с Украины в Петербург.

Сюжетно «Сон» выглядит так. Герой, напившись, возвращается домой, и ему снится причудливый сон. Он летит над землей, сначала видит Украину, потом другие части необозримой Российской империи, наблюдает, что там делается. При этом осуществляется и перенесение в прошлое. Завершается это путешествие в имперской столице - Петербурге, где поэт чрезвычайно гротескно изображает поведение местного чиновничества и элиты.

Позже Шевченко еще несколько раз использовал «жанр» сна. Это написанное в заключении произведение «Сон» («Гори мої високії...»), датированное 1847 годом, и созданное уже в конце жизни (1858 г.) небольшое стихотворение «Сон» («На панщині пшеницю жала...»). Правда, там нет таких широкомасштабных картин, как в поэме-комедии, но использование Кобзарем такого художественного приема, как сон, не является случайным.

Однако если мы обратимся к украинскому фольклору, который Шевченко неплохо знал, или к тогдашней украинской литературе, то не можем сказать, что этот прием использовался, по крайней мере широко. То же самое видим и в русской литературе. Можно, конечно, вспомнить Николая Гоголя. Однако сон у Гоголя трактуется как переход в царство мистического, волшебного. У Шевченко же при всей фантастичности снов они являются достаточно реалистичными, такими себе «воспоминаниями о действительном». Возможно, в этом плане Кобзарь кое-что позаимствовал у Адама Мицкевича, творчество которого неплохо знал. Правда, сны в произведениях Шевченко и Мицкевича - не совсем одно и то же.

Откуда же тогда взял Шевченко идею сна для своих поэзий?

По нашему мнению, ее Кобзарю «подсказал» киевский философ Петр Авсенев. Вообще не стоит недооценивать знания Шевченко в отрасли философии. Конечно, он не был профессиональным философом и не знал ее тонкостей. Но неплохо ориентировался в вопросах философской культуры античности, кое-что знал о современной ему европейской философии, имел представление об украинской философской мысли, в частности о творчестве Григория Сковороды. Поэтому мог заинтересоваться и философскими взглядами П. Авсенева во время своего пребывания в 1843-1844 гг. в Украине, когда посещал Киев и общался с местными представителями интеллигенции. Как раз тогда П. Авсенев был достаточно известной фигурой, преподавал в Киевской духовной академии и Университете св. Владимира.

Стоит сказать несколько слов об этой неординарной личности. Родился он в 1810 г. в селе Новопокровское Воронежской губернии, в семье священника. Конечно, он считал себя россиянином, хотя родом был из украинского этнического региона. Учился в Киевской духовной академии (1829 - 1833). Был оставлен здесь для преподавательской работы. Параллельно преподавал в Университете св. Владимира (1839-1844). Лекции П. Авсенева пользовались популярностью и распространялись в рукописях. П. Авсенев проявлял интерес к изучению «неестественных» явлений человеческой психики - лунатизма, ясновидения, безумства и др. Также пытался проникнуть в таинство «сумрачных состояний души». Все это вызывало не только удивление, но и определенные подозрения у ректора академии Иннокентия (Борисова) и киевского митрополита Филарета (Амфитеатрова). П. Авсенев даже несколько раз вынужден был переделывать свои лекционные курсы.

«Послушный философ» (так преподаватели и студенты называли П. Авсенева) был известен и за пределами академии и университета. Есть свидетельства о том, что он общался с членами Кирилло-Мефодиевского братства, которые ознакомились с его философскими взглядами. Поэтому вполне возможно, что он также общался с Шевченко.

Успешная на первый взгляд академическая карьера не принесла П. Авсеневу внутреннего удовлетворения. В 1844 году «послушный философ» принял монашество, взяв имя Феофана. После этого он постепенно отходит от преподавательской работы - сначала в университете, а затем, в 1850 г., - в академии. Через два года умирает в далеком Риме, будучи настоятелем при церкви российского посольства.

При жизни П. Авсенев почти не публиковался. Лишь после смерти напечатали его лекции по психологии.

В первой части этого лекционного курса П. Авсенев рассматривает человеческое существо в его телесной, душевной и духовной сущностях. Во второй части рассматривается жизнь души, ее «история» и состояния. «История души» подается следующим образом: вместе с рождением человека возникает вопрос о происхождении его тела, души и духа; человек растет, выявляет одаренность и темперамент, формируется его характер; находится в состоянии сна или не сна, бодрости; он болеет или здоров, что сопровождается разными состояниями тела, души и духа, а также соответствующими состояниями их взаимодействия. Человек умирает, что тоже отвечает определенному состоянию тела, души и духа в момент смерти; в будущем душа оживет и получит бессмертную жизнь. В целом жизнь души является путем к Богу. Кстати, подобные подходы нередко прослеживаются в произведениях Шевченко.

Показательным является интерес П. Авсенева к сфере несознательного. В частности, в своем курсе лекций философ немало внимания уделил такому состоянию души, как сон, отмечая, что треть человеческой жизни проходит во снах и сновидениях, а «сон является настолько же существенным моментом в нашей жизни для души и тела, как и состояние не сна». Во сне душа живет лишь сердцем. Сердце же - «совокупность наших естественных стремлений», «стремление нашей души к бытию внешнему»; согласно сердцу, душа - «член в системе Вселенной». Во сне открывается внутренняя, потайная жизнь сердца человека. «Поэтому, - рекомендует П. Авсенев, - вникай в сновидение, чтобы познать моральное свое состояние». Более того, Бог избрал состояние сна «для сообщения своих намерений избранными от Него орудиями промысла».

Интересными являются рассуждения П. Авсенева в пункте под названием «Невероятная скорость сновидений». Там читаем: «В один миг душа облетает во сне небо и землю, соединяет неизмеримыми расстояниями разделенные пространства и времена, разворачивает и изменяет широкие и замечательные панорамы; это потому, что эта земля и небо, эти времена и пространства, этот неисчерпаемый материал ее творческой деятельности содержится в ней самой и является ее же собственным летающим мнением. Впрочем, нельзя не видеть в этой свободе созерцания и создания определенного прообраза и зачатия будущей свободы, которая предназначена душе в вечности». В этих рассуждениях несложно увидеть «методологию», которую потом использовал Шевченко в поэме-комедии «Сон», а также в других своих произведениях под таким же названием.

Очевидно, шевченковедам стоит внимательнее изучить философские взгляды в Киевской духовной академии. Потому что есть немало «совпадений» между ними (это касается не только П. Авсенева) и взглядами кирилло-мефодиевцев. Ведь и «академики», и кирилло-мефодиевцы существовали в одном культурном и временном пространстве - следовательно, их идеи были сходными.

(Комедія)

Духъ истины, его же міръ не можетъ пріяти, яко не видитъ его, ниже знаетъ его.

Иоанна, глава 14, стих 17.

У всякого своя доля

І свій шлях широкий,

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком

За край світа зазирає,

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину.

Той тузами обирає

Свата в його хаті,

А той нишком у куточку

Гострить ніж на брата.

А той, тихий та тверезий,

Богобоязливий,

Як кішечка підкрадеться,

Вижде нещасливий

У тебе час та й запустить

Пазурі в печінки, -

І не благай: не вимолять

Ні діти, ні жінка.

А той, щедрий та розкошний,

Все храми мурує;

Та отечество так любить,

Так за ним бідкує,

Так із його, сердешного,

Кров, як воду, точить!..

А братія мовчить собі,

Витріщивши очі!

Як ягнята. «Нехай, - каже, -

Може, так і треба».

Так і треба! бо немає

Господа на небі! /266/

А ви в ярмі падаєте

Та якогось Раю

На тім світі благаєте?

Немає! немає!

Шкода й праці, схаменіться.

Усі на сім світі -

І царята, і старчата -

Адамові діти.

І той... і той... А що ж то я?

Ось що, добрі люди:

Я гуляю, бенкетую

В неділю і в будень.

А вам нудно! жалкуєте!

Єй-богу, не чую.

І не кричіть! Я свою п’ю,

А не кров людськую!

Отак, ідучи попідтинню

З бенкету п’яний уночі,

Я міркував собі йдучи,

Поки доплентавсь до хатини.

А в мене діти не кричать

І жінка не лає,

Тихо, як у Раї,

Усюди Божа благодать -

І в серці, і в хаті.

Отож я ліг спати.

А вже підпилий як засне,

То хоч коти гармати -

І усом не моргне.

Та й сон же, сон, напричуд дивний,

Мені приснився -

Найтверезіший би упився,

Скупий жидюга дав би гривню,

Щоб позирнуть на ті дива.

Та чорта з два!

Дивлюся: так буцім сова

Летить лугами, берегами, та нетрями,

Та глибокими ярами,

Та широкими степами,

Та байраками.

А я за нею та за нею,

Лечу й прощаюся з землею. /267/

Прощай, світе, прощай, земле,

Неприязний краю,

Мої муки, мої люті

В хмарі заховаю.

А ти, моя Україно,

Безталанна вдово,

Я до тебе літатиму

З хмари на розмову.

На розмову тихо-сумну,

На раду з тобою;

Опівночі падатиму

Рясною росою.

Порадимось, посумуєм,

Поки сонце встане,

Поки твої малі діти

На ворога стануть.

Прощай же ти, моя нене,

Удово-небого,

Годуй діток; жива правда

У Господа Бога!

Летим. Дивлюся, аж світає,

Край неба палає,

Соловейко в темнім гаї

Сонце зострічає.

Тихесенько вітер віє,

Степи, лани мріють,

Меж ярами над ставами

Верби зеленіють.

Сади рясні похилились,

Тополі по волі

Стоять собі, мов сторожа,

Розмовляють з полем.

І все-то те, вся країна

Повита красою,

Зеленіє, вмивається

Дрібною росою,

Споконвіку вмивається,

Сонце зострічає...

І нема тому почину,

І краю немає!

Ніхто його не додбає

І не розруйнує...

І все-то те... Душе моя, /268/

Чого ти сумуєш?

Душе моя убогая,

Чого марне плачеш,

Чого тобі шкода? Хіба ти не бачиш,

Хіба ти не чуєш людського плачу?

То глянь, подивися; а я полечу

Високо, високо за синії хмари;

Немає там власті, немає там кари,

Там сміху людського і плачу не чуть.

Он глянь, у тім раї, що ти покидаєш,

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть

Княжат недорослих; а он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! в військо оддають!

Бо його, бач, трохи! А онде під тином

Опухла дитина, голоднеє мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

А он бачиш? Очі! Очі!

Нащо ви здалися,

Чом ви змалку не висохли,

Слізьми не злилися?

То покритка попідтинню

З байстрям шкандибає,

Батько й мати одцурались

Й чужі не приймають!

Старці навіть цураються!!

А панич не знає,

З двадцятою, недоліток,

Душі пропиває!

Чи Бог бачить із-за хмари

Наші сльози, горе?

Може, й бачить, та помага,

Як і оті гори

Предковічні, що политі

Кровію людською!..

Душе моя убогая!

Лишенько з тобою.

Уп’ємося отрутою,

В кризі ляжем спати,

Пошлем думу аж до Бога,

Його розпитати, /269/

Чи довго ще на сім світі

Катам панувати??

Лети ж, моя думо, моя люта муко,

Забери з собою всі лиха, всі зла,

Своє товариство - ти з ними росла,

Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки

Тебе повивали. Бери ж їх, лети

Та по всьому небу орду розпусти.

Нехай чорніє, червоніє,

Полум’ям повіє,

Нехай знову рига змії,

Трупом землю криє.

А без тебе я де-небудь

Серце заховаю

Та тим часом пошукаю

На край світа раю.

І знов лечу понад землею, І знов прощаюся я з нею.

Тяжко матір покидати

У безверхій хаті,

А ще гірше дивитися

На сльози та лати.

Лечу, лечу, а вітер віє,

Передо мною сніг біліє,

Кругом бори та болота,

Туман, туман і пустота.

Людей не чуть, не знать і сліду

Людської страшної ноги.

І вороги й невороги,

Прощайте, в гості не приїду!

Упивайтесь, бенкетуйте -

Я вже не почую,

Один собі навік-віки

В снігу заночую.

І поки ви дознаєтесь,

Що ще є країна,

Не полита сльозьми, кров’ю,

То я одпочину...

Одпочину... Аж слухаю -

Загули кайдани

Під землею... Подивлюся...

О люде поганий! /270/

Де ти взявся? Що ти робиш?

Чого ти шукаєш

Під землею? Ні, вже, мабуть,

Я не заховаюсь

І на небі!.. За що ж кара,

За що мені муки?

Кому я що заподіяв?

Чиї тяжкі руки

В тілі душу закували,

Серце запалили

І галичі силу

Думи розпустили??

За що, не знаю, а караюсь,

І тяжко караюсь!

І коли я спокутую,

Коли діжду краю,

Не бачу й не знаю!!

Заворушилася пустиня.

Мов із тісної домовини

На той остатній Страшний суд

Мертвці за правдою встають.

То не вмерлі, не убиті,

Не суда просити!

Ні, то люди, живі люди,

В кайдани залиті.

Із нор золото виносять,

Щоб пельку залити

Неситому!.. То катаржні.

А за що? Те знає...

Вседержитель... А може, ще

Й Він не добачає.

Онде злодій штемпований

Кайдани волочить;

Он розбойник катований

Зубами скрегоче,

Недобитка товариша

Зарізати хоче!

А меж ними, запеклими,

В кайдани убраний

Цар всесвітній! Цар волі, цар,

Штемпом увінчаний!

В муці, в катарзі не просить, /271/

Не плаче, не стогне!

Раз добром нагріте серце

Вік не прохолоне!

А де ж твої думи, рожевії квіти,

Доглядані, смілі, викохані діти,

Кому ти їх, друже, кому передав?

Чи, може, навіки в серці поховав?

О не ховай, брате! Розсип їх, розкидай,

Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!

Чи ще митарство? чи вже буде?

Буде, буде, бо холодно,

Мороз розум будить.

І знов лечу. Земля чорніє.

Дрімає розум, серце мліє.

Дивлюся: хати над шляхами

Та городи з стома церквами,

А в городах, мов журавлі,

Замоштрували москалі;

Нагодовані, обуті

І кайданами окуті,

Моштруються... Далі гляну:

У долині, мов у ямі,

На багнищі город мріє;

Над ним хмарою чорніє

Туман тяжкий... Долітаю -

То город безкраїй.

Чи то турецький,

Чи то німецький,

А може, те, що й московський.

Церкви, та палати,

Та пани пузаті,

І ні однісінької хати.

Смеркалося... огонь огнем

Кругом запалало,

Аж злякавсь я... «Ура! ура!

Ура!» - закричали.

«Цу-цу, дурні! схаменіться!

Чого се ви раді!

Що горите?» - «Экой хохол!

Не знает параду.

У нас парад! Сам изволит /272/

Сегодни гуляти!»

«Та де ж вона, тая цяця?»

«Вон видишь - палаты».

Штовхаюсь я; аж землячок,

Спасибі, признався,

З циновими ґудзиками:

«Де ты здесь узялся?»

«З України». - «Так як же ти

Й говорить не вмієш

По-здешнему?» - «Ба ні, - кажу, -

Говорить умію,

Та не хочу». - «Экой чудак!

Я всі входи знаю,

Я тут служу, коли хочеш,

В дворец попытаюсь

Ввесты тебе. Только, знаєш,

Мы, брат, просвищенны, -

Не поскупись полтинкою...»

Цур тобі, мерзенний

Каламарю... І зробився

Я знову незримий

Та й пропхався у палати.

Боже мій єдиний!!

Так от де рай! Уже нащо

Золотом облиті

Блюдолизи; аж ось і сам,

Високий, сердитий,

Виступає; обок його

Цариця- небога,

Мов опеньок засушений,

Тонка, довгонога,

Та ще, на лихо, сердешне

Хита головою.

Так оце-то та богиня!

Лишенько з тобою.

А я, дурний, не бачивши

Тебе, цяце, й разу,

Та й повірив тупорилим

Твоїм віршемазам.

Ото дурний! а ще й битий,

На квиток повірив

Москалеві; от і читай,

І йми ти їм віри!

За богами - панства, панства /273/

В серебрі та златі,

Мов кабани годовані,

Пикаті, пузаті!..

Аж потіють, та товпляться,

Щоб то ближче стати

Коло самих: може, вдарять

Або дулю дати

Благоволять; хоч маленьку,

Хоч півдулі, аби тілько

Під самую пику.

І всі уряд поставали

Ніби без’язикі -

Анітелень. Цар цвенькає;

А диво-цариця,

Мов та чапля меж птахами,

Скаче, бадьориться.

Довгенько вдвох похожали,

Мов сичі надуті.

Та щось нишком розмовляли -

Здалека не чути -

О отечестві, здається,

Та нових петлицях,

Та о муштрах ще новіших!..

А потім цариця

Сіла мовчки на дзиґлику.

Дивлюсь, цар підходить

До найстаршого... та в пику

Його як затопить!..

Облизався неборака;

Та меншого в пузо -

Аж загуло!.. А той собі

Ще меншого туза

Межи плечі; той меншого,

А менший малого,

А той дрібних, а дрібнота

Уже за порогом

Як кинеться по улицях,

Та й давай місити

Та верещать; та як ревнуть:

«Гуля наш батюшка, гуля!

Ура!.. ура!.. ура! а-а-а...»

Зареготався я, та й годі; /274/

А й мене давнули

Таки добре. Перед світом

Усе те заснуло,

Тіль[ки] де-де православні

По углах стогнали

Та, стогнучи, за батюшку

Господа благали.

Сміх і сльози! От пішов я

Город озирати.

Там ніч, як день. Дивлюся:

Палати, палати

Понад тихою рікою;

А берег ушитий

Увесь каменем. Дивуюсь,

Мов несамовитий!

Як-то воно зробилося

З калюжі такої

Таке диво?.. Отут крові

Пролито людської -

І без ножа. По тім боці

Твердиня й дзвіниця,

Мов та швайка загострена,

Аж чудно дивиться.

І дзиґарі теленькають.

От я повертаюсь -

Аж кінь летить, копитами

Скелю розбиває!

А на коні сидить охляп,

У свиті - не свиті,

І без шапки. Якимсь листом

Голова повита.

Кінь басує - от-от річку,

От... от... перескочить.

А він руку простягає,

Мов світ увесь хоче

Загарбати. Хто ж це такий?

От собі й читаю,

Що на скелі наковано:

Первому - вторая

Таке диво наставила.

Тепер же я знаю:

Це той первий, що розпинав

Нашу Україну,

А вторая доканала /275/

Вдову сиротину.

Кати! кати! людоїди!

Наїлись обоє,

Накралися; а що взяли

На той світ з собою?

Тяжко-тяжко мені стало,

Так, мов я читаю

Історію України.

Стою, замираю...

А тим часом тихо, тихо

Та сумно співає

Щось такеє невидиме:

«Із города із Глухова

Полки виступали

З заступами на лінію,

А мене послали

На столицю з козаками

Наказним гетьманом!

О Боже наш милосердий!

О царю поганий,

Царю проклятий, лукавий,

Аспиде неситий!

Що ти зробив з козаками?

Болота засипав

Благородними костями;

Поставив столицю

На їх трупах катованих!

І в темній темниці

Мене, вольного гетьмана,

Голодом замучив

У кайданах. Царю! царю!

І Бог не розлучить

Нас з тобою. Кайданами

Скований зо мною

Навік-віки. Тяжко мені

Витать над Невою.

України далекої,

Може, вже немає.

Полетів би, подивився,

Так Бог не пускає.

Може, Москва випалила

І Дніпро спустила

В синє море, розкопала /276/

Високі могили -

Нашу славу. Боже милий,

Зжалься, Боже милий».

Та й замовкло; дивлюся я:

Біла хмара криє

Сіре небо. А в тій хмарі

Мов звір в гаї виє.

То не хмара - біла пташка

Хмарою спустилась

«І ми сковані з тобою,

Людоїде, змію!

На Страшному на судищі

Ми Бога закриєм

Од очей твоїх неситих.

Ти нас з України

Загнав, голих і голодних,

У сніг на чужину

Та й порізав; а з шкур наших

Собі багряницю

Пошив жилами твердими

І заклав столицю

В новій рясі. Подивися:

Церкви та палати!

Веселися, лютий кате,

Проклятий! проклятий!»

Розлетілись, розсипались,

Сонечко вставало,

А я стояв, дивувався,

Та аж страшно стало.

Уже вбогі ворушились,

На труд поспішали,

І москалі на розпуттях

Уже моштрувались.

Покрай улиць поспішали

Заспані дівчата,

Та не з дому, а додому!

Посилала мати

На цілу ніч працювати,

На хліб заробляти.

А я стою, похилившись,

Думаю, гадаю, /277/

Як то тяжко той насущний

Люди заробляють.

От і братія сипнула

У сенат писати,

Та підписувать, та драти

І з батька і брата.

А меж ними і землячки

Де-де проглядають.

По-московській так і ріжуть,

Сміються та лають

Батьків своїх, що змалечку

Цвенькать не навчили

По-німецькій - а то тепер

І кисни в чорнилах!

П’явки! п’явки! Може, батько

Остатню корову

Жидам продав, поки вивчив

Московської мови.

Україно! Україно!

Оце твої діти,

Твої квіти молодії,

Чорнилом политі.

Московською блекотою

В німецьких теплицях

Заглушені!.. Плач, Украйно!

Бездітна вдовице!

Піти лишень подивиться

До царя в палати,

Що там робиться. Приходжу,

Старшина пузата

Стоїть рядом; сопе, хропе,

Та понадувалось,

Як індики, і на двері

Косо поглядало.

Аж ось вони й одчинились.

Неначе з берлоги

Медвідь виліз, ледве-ледве

Переносить ноги.

Та одутий, аж посинів,

Похмілля прокляте

Його мучило. Як крикне

На самих пузатих -

Всі пузаті до одного /278/

В землю провалились!

Він вилупив баньки з лоба -

І все затрусилось,

Що осталось; мов скажений,

На менших гукає -

І ті в землю; він до дрібних -

І ті пропадають!

Він до челяді - і челядь,

І челядь пропала;

До москалів - москалики,

Тілько застогнало,

Пішли в землю; диво дивне

Сталося на світі.

Дивлюся я, що дальш буде,

Що буде робити

Мій медведик! Стоїть собі,

Голову понурив,

Сіромаха. Де ж ділася

Медвежа натура?

Мов кошеня, такий чудний.

Я аж засміявся.

Він і почув, та як зикне -

Я перелякався

Та й прокинувсь... Отаке-то

Приснилося диво.

Чудне якесь!.. таке тілько

Сниться юродивим

Та п’яницям. Не здивуйте,

Брати любі, милі,

Що не своє розказав вам,

А те, що приснилось.

(Комедія)

Джерело тексту:

чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа» (ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 35 - 49).

Подається за збіркою «Три літа». В рядку 69 помилково написане слово «тенетрями» виправляється за контекстом «нетрями».

Датується за автографом: 8 липня 1844 р., С.-Петербург.

Первісний автограф не відомий. У квітні - червні 1846 р., перебуваючи в Києві, Шевченко переписав поему з невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа». Під час переписування зроблено чимало виправлень (див. розділ «Інші редакції та варіанти»). На початку 1847 року, найімовірніше, в лютому - березні, під час перебування у селі Седневі у А. І. Лизогуба, Шевченко зробив виправлення чорнилом і олівцем у 148, 261, 415, 544, 560, 566-му рядках. Текст поеми набув остаточного вигляду.

Про те, що існував попередній автограф поеми, свідчив М. І. Костомаров. Згадуючи про своє знайомство з Шевченком у Києві навесні 1846 року, він зазначив, що поет під час другої зустрічі «принес с собою в кармане несшитую тетрадь своих нигде еще не печатанных стихотворений, читал их...» (Костомаров Н. И. Письмо М. И. Семевскому // Рус/700/ ская старина. - 1880. - № 3. - С. 598). В автобіографії мемуарист уточнював: «Он прочел мне некоторые из неизданных своих произведений, от которых я был в совершенном восторге. Особенно сильное впечатление произвел на меня „Сон“, неизданная антицензурная поэма Шевченко. Я читал и перечитывал ее всю ночь и был в полном упоении» (Автобиография Николая Ивановича Костомарова // Русская мысль. - 1885. - № 5. - С. 211).

У середині 40-х років, до арешту Шевченка 5 квітня 1847 р., поема поширювалася в рукописних списках, зокрема, в колі кирило-мефодіївців та близьких до них осіб. Матеріали слідства у III відділі свідчать, що серед кирило-мефодіївців твори Шевченка поширював О. О. Навроцький. Під час арешту кирило-мефодіївців списки поеми «Сон» відібрано у В. М. Білозерського та М. І. Костомарова (ДАРФ, ф. 109, 1 експ., № 81, ч. 4, арк. 45 звор. - 53; ч. 3, арк. 105 - 106). На допиті у III відділі В. М. Білозерському поставили питання: «Вам ли принадлежат тетрадки с малороссийскими стихотворениями, между которыми находится и „Сон“ - самое наглое сочинение Шевченко?..» (Тарас Шевченко. Документи та матеріали. - С. 121). М. І. Костомарова запитали: «Для чего вы хранили у себя написанные на нескольких листочках стихотворения возмутительного содержания, даже „Сон“, сочинение Шевченки, исполненное самых наглых и дерзких описаний высочайшего дома, равно две книги, печатную и рукописную, сочинений того же Шевченки, исполненные подобных мыслей? Кто переписывал и иллюстрировал означенную рукописную книгу?» (Там само. - С. 116). Списки В. М. Білозерського та М. І. Костомарова опосередковано походять від рукописної збірки «Три літа» (див.: Бородін В. С. Твори Шевченка в архіві кирило-мефодіївців // Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. - С. 114 - 126).

Очевидно, після арешту Шевченка, в роки його заслання, поему переписували як із «незшитого зошита», залишеного поетом у когось із знайомих, так і з інших списків. У деяких із цих списків, зокрема П. О. Куліша (ІРЛІ, ф. 3, оп. 19, № 70), у тому, за яким К. Г. Климкович вперше надрукував поему в 1865 р. у Львові окремим виданням, у списку, варіанти якого подано у празькому «Кобзарі» 1876 р. з додатком споминок Костомарова і Микешина (с. 12 - 28), та ін. твір датовано не липнем, як у рукописній збірці «Три літа», а червнем 1844 р. У першодруці і в списку П. О. Куліша дата збігається дослівно: «Місяць червень, р. б. 1844, у Петербурзі». І там, і там відсутні епіграфи. Конкретніша дата у празькому «Кобзарі» 1876 р. (Т. 2. - С. 28): «1844, 8 июня Петербург». За формулюванням вона ближча до шевченківської традиції. Рік, число і місце збігаються з датою збірки «Три літа». Можливо, неуважно прочитано місяць: замість «июль» - «июнь».

Коли 21 серпня 1859 р., повертаючись з третьої подорожі в Україну, Шевченко завітав у Качанівку, син Г. С. Тарновського (тоді студент) продекламував йому рядки:

Лечу, дивлюся - аж світає,

Край неба палає,

Соловейко в темнім гаї

Сонце зустрічає;

Тихесенько вітер віє,

Між ярами, над ставами

Верби зеленіють... /701/

(Мелочи из жизни Шевченка // Киевская старина. - 1897. - № 2. - С. 35). Пропуск рядка «Степи, лани мріють», очевидно, випадковий, але слово «Лечу» у першому рядку наведеного уривка (замість «Летим», як у збірці «Три літа») зустрічається у багатьох списках. Такий вигляд має цей рядок і в «Кобзарі» 1867 р., в якому опубліковано уривок з поеми (рядки 75 - 156) з цензурними купюрами. Повністю поему «Сон» у Росії надруковано вперше у виданні: Шевченко Т. Кобзарь. - СПб., 1907. - С. 166 - 182.

Згаданий список П. О. Куліша, а також списки О. М. Бодянського (ІЛ, ф. 99, № 138, с. 445 - 452) і Г. М. Честахівського (ІЛ, ф. 1, № 62) містять багато відмін проти основного тексту. Джерело їх не встановлено. Мабуть, вони походять від неякісних списків. Існували також нині не відомі списки М. О. Максимовича і той, що належав Г. Степаненкові. Варіанти першого опублікував В. М. Доманицький у своїй праці «Критичний розслід над текстом «Кобзаря» (с. 69 - 71), варіанти другого подано у примітках до «Кобзаря» 1908 р. за редакцією В. М. Доманицького (с. 619 - 620).

З невстановленого джерела поему переписано в кінці 50-х років XIX ст. до рукописного списку невідомої особи з окремими, за свідченням О. Я. Кониського, виправленнями Шевченка, що належав Л. М. Жемчужникову і тепер не відомий. Варіанти із цього списку (порівняно з «Кобзарем» 1893 р.) опублікував О. Я. Кониський у «Записках Наукового товариства імені Шевченка» (1901. - Т. 39. - С. 21).

Багато спотворень допущено в рукописному «Кобзарі» 1857 р. І. І. Сердюкова (ІЛ, ф. 1, № 80, с. 19 - 42). Переважна більшість пізніших списків походить від публікацій (див.: Попель С. Д. Списки поеми Шевченка «Сон» // Радянське літературознавство. - 1964. - № 3. - С. 50 - 73).

Цікавим і до певної міри загадковим є список 1852 р., зроблений у Новопетровському укріпленні (див.: Хінкулов Л. Ф. Невідомі рукописи й документи з архівів Новопетровського укріплення // Збірник праць ювілейної десятої наукової шевченківської конференції. - К., 1962. - С. 265). Список у зошиті на 26 сторінок, під текстом підпис не рукою Шевченка «Т. Шевченко» і дата «Коки 1852». Очевидно, його зроблено одним із приятелів і шанувальників поета з кола польських засланців. Список зберігається у фонді історика М. П. Лихачова в архіві Санкт-Петербурзького філіалу Інституту історії РАН (К., 238, IV, 13, шифр: 311/10).

Уже в перші дні приїзду до Оренбурга в 1847 р. Шевченко, за свідченням Ф. М. Лазаревського, читав з пам’яті йому і С. П. Левицькому поему «Сон» (Лазаревский Ф. М. Из воспоминаний о Шевченко // Киевская старина. - 1899. - № 2. - С. 152). Ймовірно, що і в Новопетровському укріпленні він продиктував її з пам’яті комусь із друзів, а той зафіксував її з багатьма неточностями. У списку близько 200 рядків мають різночитання проти автографа у збірці «Три літа».

Про поширення поеми «Сон» у списках свідчив М. П. Драгоманов: «Я сам у свій хлоп’ячий вік, у 50-ті роки, надибавсь, наприклад, на сліди впливу Капністів-лібералів і аболіціоністів, із кружка котрих в перший раз здобув і „Сон“, і „Кавказ“ Шевченка» (Драгоманов М. Листи на Наддніпрянську Україну. - К., 1917. - С. 27).

Вперше всю поему введено до збірки творів у виданні: Поезії Тараса Шевченка. - Львів, 1867. - Т. 1. - С. 17 - 34 (подано за першодруком).

Комедія - авторський підзаголовок - «комедія» вказує на жанрово-стилістичне спрямування твору, водночас він містить настанову на очуд/702/ неність, абсурдність зображуваного («сон, напричуд дивний»; «Отаке-то Приснилося диво. Чудне якесь!..»). Загалом жанровий спектр твору набагато ширший. Це сатирична поема з елементами гротеску, мотивами трагедійності, історіософсько-політична за проблематикою. Жанр поеми визначено як «комедію» за взірцем жанру «Божественної комедії» Данте, перша частина якої - «Пекло» вийшла в 1842 р. у російському перекладі.

Духъ истины, его же мір не можетъ пріяти, яко не видитъ его, ниже знаетъ его. - Епіграфом з Євангелія від св. Іоана («Духу істини, якого світ не може сприйняти, бо не бачить його і не знає») поет дуже узагальнено окреслює стан суспільства, яке не приймає Духу істини, бо не бачить його і не знає. Звідси випливає намір автора - розкрити перед своїми байдужими сучасниками істинну картину навколишнього життя в його найжахливіших проявах.

У всякого своя доля І свій шлях широкий... - Вступна частина поеми (рядки 1 - 48) є своєрідною трансформацією поглиблених образно й соціально мотивів вірша Г. Сковороди «Всякому городу нрав і права» (див., зокрема: Ласло М. Влияние творчества Г. Сковороды на поэзию Т.Г. Шевченко // Доклады и сообщения, представленные на VII Международном съезде славистов (Варшава, 21 - 27 августа 1973). - Бухарест, 1973). Ряд загальнолюдських і суспільних вад виявляється водночас дуже пізнаваним, екстрапольованим на конкретні обставини й події російської дійсності часів царювання Миколи І.

Той неситим оком... - натяк на Миколу I, який у цей час вів війну на Кавказі, потопив у крові польське повстання 1830 - 1831 рр., погрожував збройним втручанням країнам, які проводили не бажану йому політику. Водночас Шевченко мав на увазі й усіх інших «катів вінчаних».

Все храми мурує... - За царювання Миколи І велося посилене будівництво церков переважно за проектами архітектора К. Тона.

Та якогось Раю На тім світі благаєте... - Поняття «рай» є наскрізним у поемі («Тихо, як у Раї»; «Так от де рай!») і трактується в дусі народно-релігійних уявлень як куточок благоденства, місце без страждань. Пошук такого раю є композиційним стрижнем поеми. Гротескно-саркастичного звучання цей мотив набуває в зображенні царського раю («Так от де рай!»).

Так буцім сова Летить... - Образ сови як провідниці ліричного персонажа в його польоті над імперією горя і зла є художньо вмотивованим і постійним у творчості Шевченка (поезії «Три літа», «Рано-вранці новобранці...», поеми «Сова», «Чернець», «Марина»). Втілюючи такі риси, як пітьма, похмурість, розпач, відчай, цей образ є співвідносним з народнопоетичною і християнською символікою.

Споконвіку вмивається, Сонце зострічає... І нема тому почину, І краю немає! - філософські роздуми, співзвучні з мотивами Книги Еклезіастової (Гл. 1. В. 4 - 5): «Покоління відходить, й покоління приходить, а земля віковічно стоїть! І сонечко сходить, і сонце заходить, і поспішає до місця свого, де сходить воно».

Немає там власті, немає там кари, Там сміху людського і плачу не чуть. - Ремінісценція мотивів з Одкровення св. Іоана Богослова (Гл. 21. В. 4): «...і смерти не буде більше, ні скорботи, ні плачу, ні болю не буде більше...».

А он розпинають Вдову за подушне... - Подушний податок, запроваджений Петром I, накладався на осіб так званих податних станів, незале/703/ жно від їхньої заможності. Подушне сплачувалося за «ревізьку душу», тобто за осіб чоловічої статі, внесених до податкових списків під час перепису. До нового перепису його повинні були сплачувати вдови за своїх померлих чоловіків. Фактично вдови сплачували подушне більшу частину життя, бо переписи проводилися дуже рідко. На час створення поеми останній перепис був у 1833 р., а наступний відбувся 1850 р.

Нехай чорніє, червоніє, Полум’ям повіє, Нехай знову рига змії, Трупом землю криє. - Образність і тональність цього фрагмента суголосні тим, що панують в Одкровенні св. Іоана Богослова і змальовують переддень перед судом Божим і другим пришестям Христа: «Перший посурмив, і настав град і вогонь, змішані з кров’ю, і кинуто їх на землю» (Гл. 8. В. 7); «І другий ангел посурмив, і мов гора велика, огнем розпалена, була кинута в море: і стала третина моря - кров’ю» (Гл. 8. В. 8); «І третій ангел посурмив, і впала з неба зоря велика, що палала, як смолоскип...» (Гл. 8. В. 10); «Трьома карами цими вбита була третина люду: огнем і димом і сіркою...» (Гл. 9. В. 18); «...от - великий дракон червений, який мав сім голів і десять рогів, і на головах його - сім діядем» (Гл. 12. В. 3). У підтексті - пророцтво загибелі кривдникам і грішникам, які не хочуть покаятися у своїх злодіяннях.

А меж ними, запеклими... Цар всесвітній! Цар волі, цар, Штемпом увінчаний! - узагальнений до символу образ засланого борця за волю. «Цар волі» - уособлення ідеї саможертовного служіння народові: він втілює риси, властиві кільком поколінням борців із самодержавством, передусім декабристам, яких Шевченко глибоко шанував як «первых русских благовестителей свободы». Водночас це пряма алюзія образу Ісуса Христа. За Біблією, над головою розіп’ятого Христа було вміщено напис: «„Це Ісус - Цар Юдейський“. Тоді розіп’яли з Ним двох розбійників: одного праворуч, а одного ліворуч» (Матвія. Гл. 27. В. 37 - 38).

І ні однісінької хати. - Архетип хати у Шевченка містить глибоко гуманістичний заряд. Хата - це прихисток людського тепла й затишку (пор.: «Не кидай матері, казали...», «Садок вишневий коло хати...», «І виріс я на чужині...», «Не молилася за мене...»). В цьому значенні він протистоїть поняттю «палати». Розвиток образу, наповнення його сатиричним змістом - у поезії «Якби ви знали, паничі...».

У нас парад! Сам изволит Сегодни гуляти! - Йдеться про парадний прийом, бенкет у царському палаці, на честь чого влаштовано святкову ілюмінацію. Про скептичне ставлення Шевченка до подібних царських розваг свідчить його запис у щоденнику від 1 липня 1857 р., де згадано подібне свято в Петергофі 1836 р.

Аж ось і сам... - Тут і далі сатира на соціально-політичний лад царської Росії набирає форми памфлету на особу Миколи І. Сатиричний портрет царя при всій гротесковості дуже схожий на свій оригінал і за політичною суттю, і за зовнішністю. Можливо, на образі Миколи І у поемі «Сон» відбилося знайомство Шевченка з поемою А. Міцкевича «Дзяди» та опосередковано (через О. Бодянського) - з книжкою маркіза де Кюстіна «La Russia en 1839» (Paris, 1843).

Цариця-небога, Мов опеньок засушений... Хита головою. - Шаржований і водночас безжалісно точний портрет дружини Миколи I імператриці Олександри Федорівни (1798 - 1860), яку Шевченкові, можливо, доводилося бачити в Петербурзі та чути про неї розповіді К.П. Брюллова. Не виключено, що на цих рядках позначився опис імператриці в книжці /704/ де Кюстіна, який зауважував її надзвичайну худорлявість та хворобливий вигляд: «Нервные конвульсии безобразили черты ее лица, заставляй иногда трясти головой» (Де Кюстин. Николаевская Россия. - М., 1930. - С. 83), що, на думку автора, було наслідком переляку, викликаного повстанням 14 грудня 1825 р. У 1860 р. Шевченко відгукнувся на її смерть віршами «Хоча лежачого й не б’ють...» та «О люди! люди небораки!..».

Та й повірив тупорилим Твоїм віршемазам. - У ті роки друкувалося чимало улесливих віршів, присвячених імператриці (Є. Ростопчина, «Тайные думы», 1838; П. Ободовський, «Царский цветник», 1841; Калістратов, «Русь святая. На новый год», 1841; І. Мятлєв, «Картина в кабинете государыни императрицы», 1841 та ін.).

Мов сичі надуті. - Микола I, за свідченням сучасників, намагався справити враження на присутніх своїм величним виглядом. За припущенням де Кюстіна, він носив корсет, а емігрант М. Сазонов у памфлеті «Правда про імператора Миколу I» (Париж, 1854) писав, що цар навмисно міцно затягував живіт, щоб той краще підпирав груди (Литературное наследство. - 1941. - № 41/42. - С. 245).

Та нових петлицях Та о муштрах ще новіших!.. - Коло інтересів Миколи I зводилося до парадів, муштри, мундирів. «Мания смотров, парадов и маневров имеет в России характер повальной болезни. Губернаторы, подобно государю, проводят жизнь за игрой в солдатики» (Де Кюстин. Николаевская Россия. - С. 267). Фрунтоманію Миколи І викривали А. Міцкевич у поемі «Дзяди», О. І. Полежаєв, а після 1844 р. - М. П. Огарьов, О. І. Герцен, П. Л. Лавров. Не випадковою є й згадка про «нові петлиці». У тогочасних газетах часто публікувалися накази про зміни в формі російської армії. Зокрема, незадовго до написання поеми - 18 травня 1844 р. Шевченко міг прочитати в «Северной пчеле» наказ: «Государь император высочайше повелеть соизволил: всем войскам, исключая гусаров, вместо употребляемых ныне киверов, иметь вновь утвержденные его величеством каски». А 14 липня 1844 р., тобто через чотири дні після написання комедії, у тій же газеті надруковано наказ про зміни у формі сибірського гренадерського полку, в якому, зокрема, є рядки: «Штаб- и обер-офицерам сего полка иметь золотые петлицы на воротниках и обшлагах мундиров...» (Северная пчела. - 1845. - № 5).

Дивлюсь, цар підходить До найстаршого... та в пику... - Сцена «генерального мордобитія» (Франко І. Темне царство// Повне зібр. творів: У 50 т. - К., 1980. - Т. 26. - С. 148) є своєрідним гротесковим образом, який розкриває «механіку» самодержавства в дії.

Твердиня й дзвіниця... - Петропавловська фортеця й Петропавловський собор, дзвіниця якого має високий шпиль. Фортеця, збудована Петром I для оборони столиці від шведів, незабаром стала тюрмою для найнебезпечніших політичних ворогів царату. Собор був усипальнею російських імператорів.

Аж кінь летить, копитами Скелю розбиває! - Йдеться про пам’ятник Петру I на Сенатській площі в Петербурзі, споруджений у 1782 р. за проектом французького скульптора Е. Фальконе (1716 - 1791). Стилістично знижений опис пам’ятника суперечить офіціозно закладеній у ньому величі. Невідповідність образного вирішення пам’ятника, помічену Шевченком-митцем, зауважив ще маркіз де Кюстін, який назвав задум Фальконе «фатальним», а виконання - «безпорадним».

Первому - вторая. - Напис на пам’ятнику Петрові I російською та латинською («Petro Primo Katarina Secunda») мовами. /705/

Це той первий, що розпинав Нашу Україну... - Тут і в пізніших творах («Великий льох», «Іржавець») поет гнівно картає Петра I за соціальне й національне гноблення українського народу. Політика царя щодо України була спрямована на обмеження її автономії: у листопаді 1720 р. він видав указ «Про заснування в Малоросії Військової канцелярії», яким започаткував уніфікацію державних порядків за російським зразком. У квітні 1722 р. створюється російська владна структура - Малоросійська колегія, що діяла в складі шести офіцерів-росіян - командирів розквартированих в Україні царських полків. Почали запроваджуватися обмеження і в духовному житті українців, зокрема, в жовтні 1720 р. сенат ухвалив постанову щодо заборони друкування книжок у Гетьманщині, окрім церковних, та й у тих не мало бути відмінностей від російських видань.

А вторая доконала Вдову сиротину. - Катерина II (1729 - 1796) остаточно ліквідувала залишки автономного ладу Лівобережної України, скасувавши гетьманство (1764), ліквідувавши Запорозьку Січ (1775) і запровадивши загальноросійську адміністративну систему. Указом Катерини II від 3 травня 1783 р. в Україні запроваджено кріпосне право. Своїм численним фаворитам цариця роздарувала багаті маєтки. На землях, що належали Запорозькій Січі, заснувала низку колоній (німецьких, сербських, болгарських). Дії імператриці були також спрямовані на русифікацію українського народу. Шевченко картав Катерину II й у поемах «Гайдамаки», «Сліпий», «Великий льох». Різке осудження Катерини II характерне для «Оди на рабство» В. Капніста, що її Шевченко міг знати.

«Із города із Глухова Полки виступали 3 заступами на лінію...» - Шевченко відштовхнувся від початку народної історичної пісні «У Глухові у городі»: «У Глухові у городі у всі дзвони дзвонять, Да вже наших козаченьків на лінію гонять» (Максимович М. Украинские народные песни. - С. 111 - 112). З наказу Петра I козацькі полки брали участь у будівництві Петербурга, каналів та укріплень уздовж південних і східних кордонів імперії (від Дніпра до Волги). Від виснажливої праці, хвороб і поганих харчів загинули сотні тисяч козаків. Сотенне містечко Глухів після сплюндрування в 1709 р. Батурина підручними Петра I стало резиденцією гетьмана І. Скоропадського, а з 1722 р. - наказного гетьмана П. Полуботка і місцем розташування Малоросійської колегії.

Наказний гетьман - той, хто заступав гетьмана під час його відсутності або після смерті до обрання нового гетьмана. Після смерті І. Скоропадського (1722) старшина звернулася до Петра I за дозволом обрати нового гетьмана (його кандидатуру старшина пропонувала ще 1709 р.), поклавши тимчасові гетьманські обов’язки на чернігівського полковника Павла Леонтійовича Полуботка (близько 1660 - грудень 1724). Царський уряд не дозволив проведення виборів, і лише сенат закріпив виконання обов’язків наказного гетьмана за Полуботком. Наказний гетьман виступив за ліквідацію Малоросійської колегії, виражаючи настрої патріотично настроєної старшини, яка хотіла відстояти державні інтереси України, зберегти гетьманський спосіб правління. Полуботок писав до сенату скарги на зловживання колегії, організовував чолобитні до імператора з метою усунення російської адміністрації. Розлючений Петро I наказав Полуботкові з’явитися «для відповіді» до Петербурга. Там ув’язнив його в Петропавловській фортеці, в казематі якої Полуботок наприкінці грудня 1724 р. помер.

Поставив столицю На їх трупах катованих! - Відомості про участь козаків у будівництві Петербурга, каналів і укріплень Шевченко /706/ взяв в основному з «Истории русов» , яку він знав у рукопису ще з кінця 30-х років і називав, слідом за О. Бодянським, «Літописом Кониського»: «Они осушали непроходимые болота и рыли каналы для прохода водных судов в Санктпетербург, город новопостроенный Государем на свое имя в самых Северных болотах, при устье реки Невы, который созидан весь почти на сваях и насыпях и был могилою многочисленного народа, погибшего от мокрот, тягости и стужи» (История русов. - М., 1846. - С. 224). Подібні мотиви містять також історичні народні пісні, а також розділ «Петербург» з поеми А. Міцкевича «Дзяди». Звинувачення Петра I в численних жертвах під час будівництва Петербурга приписуються П. Полуботку, який, за текстом поеми, пов’язаний з цим часом. Однак під час будівництва столиці гетьманом був І. Мазепа. Картина будівництва столиці Російської імперії таким чином виростає до узагальнення - вся держава була зведена значною мірою на українських кістках (див.: Шевчук Вал. «Святий Чигирин» (бачення української історії в поезії Тараса Шевченка) // Українська мова та література. - 2000. - № 19. - С. 9).

То не хмара - біла пташка Хмарою спустилась... - узагальнений у дусі народнорелігійних уявлень образ душ козаків, закатованих Петром I, які чекають на Страшний суд (подібний образ є в пізнішій поемі «Великий льох»).

«І ми сковані з тобою, Людоїде, змію! На Страшному на судищі Ми Бога закриєм Од очей твоїх неситих». - Тобто царя не допустять до Раю. Тема праведного суду над Петром I навіяна апокрифічною передсмертною промовою Полуботка перед Петром I, наведеною в «Истории русов»: «Верю несомненно, что, за невинное страдание мое и моих ближних, будем судиться от общего и нелицемерного Судии нашего, Всемогущего Бога, и скоро пред Него оба предстанем, и Петр с Павлом скоро рассудятся» (История русов. - С. 231).

Неначе з берлоги Медвідь виліз... - Порівняння Миколи І з ведмедем (медвідь - діалектна форма, вживана на Черкащині замість загальнолітературного «ведмідь») Шевченко повторив згодом у щоденнику, пишучи про «тяжелую казарменную лапу неудобозабываемого дрессированного медведя» - царя (запис 31 березня 1858 р.). Аналогічні порівняння Миколи І з хижим звіром досить поширені в російській нелегальній літературі часів Шевченка: О. Герцен писав про «медвежью лапу правительства», М. Сазонов - про «медвежью шутку Николая, объявившего сумасшедшим Чаадаева» («Полярная звезда» на 1856 год. - С. 250), Д. Ахшарумов - про «тяжкую лапу Николая» (вірш «Херсон»), О. Полежаєв порівнював Миколу з «лютым волком» («Арестант») тощо. Відповідно до християнської символіки, ведмідь - втілення гріховної тілесної природи людини, символ зла, жорстокості, жадібності.

Комедія (Скорочено)

У всякого своя доля

І свій шлях широкий:

Той мурує, той руйнує,

Той неситим оком

За край світа зазирає -

Чи нема країни,

Щоб загарбать і з собою

Взять у домовину,

Той тузами обирає

Свата в його хаті,

А той нишком у куточку

Гострить ніж на брата.

А той, тихий та тверезий,

Богобоязливий,

Як кішечка, підкрадеться,

Вижде нещасливий

У тебе час та й запустить

Пазурі в печінки,-

І не благай: не вимолять

Ні діти, ні жінка.

А той, щедрий та розкошний,

Все храми мурує;

Та отечество так любить,

Так за ним бідкує,

Так із його, сердешного,

Кров, як воду, точить!..

А братія мовчить собі,

Витріщивши очі!

Як ягнята. «Нехай,- каже,-

Може, так і треба».

Так і треба! бо немає

Господа на небі!

А ви в ярмі падаєте

Та якогось раю

На тім світі благаєте?

Немає! немає!

Та й сон же, сон, напрочуд дивний,

Мені приснився -

Найтверезіший би упився,

Скупий жидюга дав би гривню,

Щоб позирнуть на ті дива.

Та чорта з два!

Дивлюся: так буцім сова

Летить лугами, берегами, та нетрями,

Та глибокими ярами,

Та широкими степами,

Та байраками.

А я за нею та за нею,

Лечу й прощаюся з землею:

«Прощай, світе, прощай, земле,

Неприязний краю,

Мої муки, мої люті

В хмарі заховаю.

А ти, моя Україно,

Безталанна вдово,

Я до тебе літатиму

З хмари на розмову.

На розмову тихосумну,

На раду з тобою;

Опівночі падатиму

Рясною росою.

Порадимось, посумуєм,

Поки сонце встане;

Поки твої малі діти

На ворога стануть.

Прощай же ти, моя нене,

Удово небого,

Годуй діток; жива правда

У Господа Бога!»

Летим. Дивлюся, аж світає,

Край неба палає,

Соловейко в темнім гаї

Сонце зустрічає.

Тихесенько вітер виє,

Степи, лани мріють,

Меж ярами над ставами

Верби зеленіють.

Сади рясні похилились,

Тополі по волі

Стоять собі, мов сторожа,

Розмовляють з полем.

І все то те, вся країна,

Повита красою,

Зеленіє, вмивається

Дрібною росою,

Споконвіку вмивається,

Сонце зустрічає...

І нема тому почину,

І краю немає!

Ніхто його не додбає

І не розруйнує...

І все то те... Душе моя,

Чого ти сумуєш?

Душе моя убогая,

Чого марне плачеш,

Чого тобі шкода? хіба ти не бачиш,

Хіба ти не чуєш людського плачу?

То глянь, подивися; а я полечу

Високо, високо за синії хмари;

Немає там власті, немає там кари,

Там сміху людського і плачу не чуть.

Он глянь,- у тім раю, що ти покидаєш,

Латану свитину з каліки знімають,

З шкурою знімають, бо нічим обуть

Княжат недорослих; а он розпинають

Вдову за подушне, а сина кують,

Єдиного сина, єдину дитину,

Єдину надію! в військо оддають!

Бо його, бач, трохи! а онде під тином

Опухла дитина, голоднеє мре,

А мати пшеницю на панщині жне.

А он бачиш? очі! очі!

Нащо ви здалися,

Чом ви змалку не висохли,

Слізьми не злилися?

То покритка попідтинню

З байстрям шкандибає,

Батько й мати одцурались,

Й чужі не приймають!

Старці навіть цураються!

А панич не знає,

З двадцятою, недоліток,

Душі пропиває!

Душе моя убогая!

Лишенько з тобою.

Уп’ємося отрутою,

В кризі ляжем спати,

Пошлем думу аж до Бога:

Його розпитати,

Чи довго ще на сім світі

Катам панувати?

Лети ж, моя думо, моя люта муко,

Забери з собою всі лиха, всі зла,

Своє товариство - ти з ними росла

Ти з ними кохалась, їх тяжкії руки

Тебе повивали. Бери ж їх, лети

Та по всьому небу орду розпусти.

А без тебе я де-небудь

Серце заховаю

Та тим часом пошукаю

На край світа раю.

І знов лечу понад землею,

І знов прощаюся я з нею.

Тяжко матір покидати

У безверхій хаті,

А ще гірше дивитися

На сльози та лати.

Лечу, лечу, а вітер віє,

Передо мною сніг біліє,

Кругом бори та болота,

Туман, туман і пустота.

Людей не чуть, не знать і сліду

Людської страшної ноги.

І вороги й не вороги,

Прощайте, в гості не приїду!

Упивайтесь, бенкетуйте -

Я вже не почую,

Один собі навік-віки

В снігу заночую.

І поки ви дознаєтесь,

Що ще є країна,

Не полита слізьми, кров’ю,

То я одпочину...

Одпочину... аж слухаю -

Загули кайдани

Під землею... Подивлюся...

0 люде поганий!

Де ти взявся? що ти робиш?

Чого ти шукаєш

Під землею? Ні, вже, мабуть,

Я не заховаюсь

І на небі!..

Заворушилася пустиня.

Мов із тісної домовини

На той остатній страшний суд

Мерці за правдою встають.

То не вмерлі, не убиті,

Не суда просити!

Ні, то люди, живі люди,

В кайдани залиті.

Із нор золото виносять,

Щоб пельку залити

Неситому!.. То каторжні.

А за що? Те знає...

Вседержитель... а може, ще

Й Він недобачає.

Онде злодій штемпований

Кайдани волочить;

Он розбойник катований

Зубами скрегоче,

Недобитка товариша

Зарізати хоче!

А меж ними, запеклими,

В кайдани убраний,

Цар всесвітній! цар волі, цар,

Штемпом увінчаний!

В муці, в каторзі не просить,

Не плаче, не стогне!

Раз добром нагріте серце

Вік не прохолоне!

А де ж твої думи, рожевії квіти,

Доглядані, смілі, викохані діти,

Кому ти їх, друже, кому передав?

Чи, може, навіки в серці поховав?

О, не ховай, брате! розсип їх, розкидай!

Зійдуть, і ростимуть, і у люди вийдуть!

Чи ще митарство? чи вже буде?

Буде, буде, бо холодно,

Мороз розум будить.

І знов лечу. Земля чорніє,

Дрімає розум, серце мліє.

Дивлюся: хати над шляхами

Та городи з стома церквами,

А в городах, мов журавлі,

Замуштрували москалі;

Нагодовані, обуті

І кайданами окуті,

Муштруються... Далі гляну:

У долині, мов у ямі,

На багнищі город мріє,

Над ним хмарою чорніє

Туман тяжкий... Долітаю -

То город безкраїй.

Чи то турецький,

Чи то німецький,

А може, те, що й московський.

Церкви, та палати,

Та пани пузаті,

І ні однісінької хати.

Смеркалося... огонь огнем

Кругом запалало,-

Аж злякавсь я... «Ура! ура!

Ура!» - закричали.

«Цу-цу, дурні! схаменіться!

Чого се ви раді!

Що горите?» - «Экой хохол!

Не знает параду.

У нас парад! сам изволит

Сегодни гуляти!»

«Та де ж вона, тая цяця?»

«Вон видищь - палаты».

Штовхаюсь я; аж землячок,

Спасибі, признався,

З циновими гудзиками:

«Де ты здесь узялся?»

«З України.- «Так як же ты

Й говорить не вмиєш

По-здешнему?» - «Ба ні,- кажу,

Говорить умію,

Та не хочу».- «Экой чудак!

Я вси входы знаю,

Я тут служу; коли хочеш,

В дворец попытаюсь

Ввести тебе. Только, знаєш,

Ми, брат, просвищенны,-

Не поскупись полтинкою...»

Цур тобі, мерзенний

Каламарю... І зробився

Я знову незримий

Та й пропхався у палати.

Боже мій єдиний!!

Так от де рай! уже нащо

Золотом облиті

Блюдолизи; аж ось і сам,

Високий, сердитий,

Виступає; обок його

Цариця небога,

Мов опеньок засушений,

Тонка, довгонога,

Та ще на лихо, сердешне,

Хита головою.

Так оце-то та богиня!

Лишенько з тобою.

А я, дурний, не бачивши

Тебе, цяце, й разу,

Та й повірив тупорилим

Твоїм віршомазам.

Ото дурний! а ще й битий!

На квиток повірив Москалеві.

От і читай,

І йми ти їм віри!

За богами - панства, панства

В серебрі та златі!

Мов кабани годовані -

Пикаті, пузаті!..

Аж потіють, та товпляться,

Щоб то ближче стати

Коло самих: може, вдарять

Або дулю дати

Благоволять; хоч маленьку,

Хоч півдулі, аби тілько

Під самую пику.

І всі у ряд поставали,

Ніби без’язикі -

Анітелень. Цар цвенькає;

А диво-цариця,

Мов та чапля між птахами,

Скаче, бадьориться.

Довгенько вдвох походжали,

Мов сичі надуті,

Та щось нишком розмовляли

Здалека не чути -

О отечестві, здається,

Та нових петлицях,

Та о муштрах ще новіших!..

А потім цариця

Сіла мовчки на дзиглику.

Дивлюсь, цар підходить

До найстаршого... та в пику

Його як затопить!..

Облизався неборака

Та меншого в пузо -

Аж загуло!.. а той собі

Ще меншого туза

Межи плечі; той меншого,

А менший малого,

А той дрібних, а дрібнота

Уже за порогом

Як кинеться по улицях,

Та й давай місити

Та верещать; та як ревнуть:

«Гуля наш батюшка, гуля!

Ура!., ура!., ура!., а, а, а...»

Зареготався я, та й годі;

А й мене давнули

Таки добре. Перед світом

Усе те заснуло;

Тільки де-де православні

По углах стогнали

Та, стогнучи, за батюшку

Господа благали.

Сміх і сльози! От пішов я

Город озирати.

Там ніч, як день. Дивлюся:

Палати, палати

Понад тихою рікою;

А берег ушитий

Увесь камнем. Дивуюсь,

Мов несамовитий!

Як то воно зробилося

З калюжі такої

Таке диво... отут крові

Пролито людської -

І без ножа. По тім боці

Твердиня й дзвіниця,

Мов та швайка загострена,

Аж чудно дивиться.

І дзигарі теленькають.

От я повертаюсь -

Аж кінь летить, копитами

Скелю розбиває!

А на коні сидить охляп,

У свиті - не свиті,

І без шапки. Якимсь листом

Голова повита.

Кінь басує, от-от річку,

От... от... перескочить.

А він руку простягає,

Мов світ увесь хоче

Загарбати. Хто ж це такий?

От собі й читаю,

Що на скелі наковано:

Первому-Вторая

Таке диво наставила.

Тепер же я знаю:

Це той Первий, що розпинав

Нашу Україну,

А Вторая доконала

Вдову сиротину.

Кати! кати! людоїди!

Наїлись обоє,

Накралися; а що взяли

На той світ з собою?

Тяжко, тяжко мені стало,

Так, мов я читаю

Історію України.

Стою, замираю...

А тим часом - тихо, тихо

Та сумно співає

Щось такеє невидиме:

«Із города із Глухова

Полки виступали

З заступами на лінію,

А мене послали

На столицю з козаками

Наказним гетьманом!

О Боже наш милосердний!

О царю поганий,

Царю проклятий, лукавий,

Аспиде неситий!

Що ти зробив з козаками?

Болота засипав

Благородними костями;

Поставив столицю

На їх трупах катованих!

І в темній темниці

Мене, вольного гетьмана,

Голодом замучив

У кайданах. Царю! царю!

І Бог не розлучить

Нас з тобою. Кайданами

Скований зо мною

Навік-віки. Тяжко мені

Витать над Невою.

України далекої,

Може, вже немає.

Полетів би, подивився,

Так Бог не пускає.

Може, Москва випалила

І Дніпро спустила

В синє море, розкопала

Високі могили -

Нашу славу. Боже милий,

Зжалься, Боже милий».

Та й замовкло; дивлюся я:

Біла хмара криє

Сіре небо. А в тій хмарі

Мов звір в гаї виє.

То не хмара - біла пташка

Хмарою спустилась

«І ми сковані з тобою,

Людоїде, змію!

На страшному на судищі

Ми Бога закриєм

Од очей твоїх неситих.

Ти нас з України

Загнав, голих і голодних,

У сніг на чужину

Та й порізав; а з шкур наших

Собі багряницю

Пошив жилами твердими

І заклав столицю

В новій рясі. Подивися:

Церкви та палати!

Веселися, лютий кате,

Проклятий! проклятий!»

От і братія сипнула

У сенат писати

Та підписувать - та драти

І з батька, і брата.

А меж ними і землячки

Де-де проглядають.

По-московській так і ріжуть,

Сміються та лають

Батьків своїх, що змалечку

Цвенькать не навчили

По-німецькій,- а то тепер

І кисни в чорнилах!

П’явки! п’явки! може, батько

Остатню корову

Жидам продав, поки вивчив

Московської мови.

Україно! Україно!

Оце твої діти,

Твої квіти молодії,

Чорнилом политі,

Московською блекотою

В німецьких теплицях

Заглушені!.. Плач, Украйно!

Бездітна вдовице!

Піти лишень подивиться

До царя в палати,

Що там робиться. Приходжу:

Старшина пузата

Стоїть рядом; сопе, хропе,

Та понадувалось,

Як індики, і на двері

Косо поглядало.

Аж ось вони й відчинились.

Неначе з берлоги

Медвідь виліз, ледве-ледве

Переносить ноги;

Та одутий, аж посинів:

Похмілля прокляте

Його мучило. Як крикне

На самих пузатих -

Всі пузаті до одного

В землю провалились!

Він вилупив баньки з лоба -

І все затрусилось,

Що осталось; мов скажений,

На менших гукає -

І ті в землю; він до дрібних -

І ті пропадають!

Він до челяді - і челядь,

І челядь пропала;

До москалів - москалики,

Тільки застогнало,

Пішли в землю; диво дивне

Сталося на світі.

Дивлюся я, що дальш буде,

Що буде робити

Мій ведмедик! Стоїть собі,

Голову понурив

Сіромаха. Де ж ділася

Медвежа натура?

Мов кошеня, такий чудний.

Я аж засміявся.

Він і почув, та як зикне,-

Я перелякався,

Та й прокинувсь...